Царівна Нефрета

– Я матиму труднощi з вiдпусткою: Стакен…

– Я не розумiю, чому ти так тримаешся музею. Я гадаю, що наш маеток дозволяе нам зректися твоiх заробiткiв. Ти ж зрештою сам сказав, що твоi книжки принесуть тобi гарнi гонорари, – поправила першу думку Мерi, щоб висунути на перший плян матерiальну самостiйнiсть Райта.

«Може, й ii правда, – думав Райт, вернувшись додому. – Нiщо не в’яже мене з музеем, крiм звички…». Та водночас вiн почував, що ця звичка проникла в нього, як отрута, i що вiн потребував щоденно всiх тих музейних предметiв коло себе, як повiтря для легенiв.

Очам, що зупинялися на тих предметах недбайливо, тiльки з цiкавости, вони справдi видавалися нуднi, але перед Райтом, що почував себе посвояченим з ними, вони вiдкривали довiрливо свiй змiст, спочатку незрозумiлий. Мiж тими предметами рiжноi вартости не було нiчого такого, що не заслуговувало б на увагу.

Це ж усе були тiльки частини великоi цiлости – цiлости Єгипту Озiрiса, що його проглинув час.

Його тiло, що розпалося на тисячi вiдламкiв, мiстилося по всiх музеях свiту.

Усе тут було конечне, все сутне. Райт вiдчував своi сумнiви з гiркотою, хоч вони виринали тiльки на хвилину. Вiн не мiг пiд нiяким приводом зректися свого внутрiшнього зв’язку з музеем.

Оця зневажлива байдужiсть Мерi… Музей i Мерi – два непримиреннi бiгуни [6 - [6] (#_ftnref6)Бiгуни – полюси.]. Стакен, Єгипет i теперiшнiсть. Завмерлий Захiд – краiна занепаду – Аментi – захист покiйникiв.

Де е життя? Чи тут у тому свiтi, що вимирае, чи в Єгиптi – вiчно новому свiтi чудових вiзiй, краiнi безсмертноi краси? Безконечна змiюка торохливих авт, грюкiт поiздiв над головами, шум пiдземельних залiзниць… Ряди сiрих, одноманiтних, нудних домiв, асфальт, що ввесь блищить товщем, сiре небо – все сiре та чорне серед холодного електричного свiтла.

Райт бачив iншi лiнii, iншi пропорцii. Вiн мрiяв про iнше темпо руху. Святошними фалдами царськоi мантii вiн покривав метушливу запопадливiсть сучасного життя.

Королiвський Єгипет! Прадiд усього нашого знання! Учитель незабутньоi мудрости та краси!…

«Мерi вiдiйшла вiд мене трохи холодно, – подумав Райт, коли положив руку на клямцi дверей свого мешкання. – Прощаючись, вона затримала трохи довше руку в моiй, коли казала: – Ти не мав сьогоднi для мене нi одного нiжного слова». Натякала, що волiла його таким, яким вiн був учора.