Царівна Нефрета

Вiн усмiхався тiльки зверха, говорив чемнi слова, супроводив Мерi на концерти i до театру, але ввесь час бачив тiльки образи, що виринали перед ним з минулого, яке раз у раз вiдкривав.

Вiн думав про свое недалеке подружжя, як про обов’язок, що його треба якомога скоро спекатися. «Я виiду i кiлька мiсяцiв буду далеко вiд Стакена, що тiльки менi перешкоджае… Тодi й вiдпочину».

Ввечiр Мерi була нiжна. Їi батько Ляндсберг появився тiльки на короткий час:

– Я тiшуся вашими успiхами, пане Райт. Молодь iде тепер швидше вперед, нiж ми, старi.

Ви вже дiйшли до шпилю, хоч ви могли б бути моiм сином. Як я мусив намучитися, поки здобув те мiсце, яке займаю тепер! Якi зусилля, кiлько умовоi працi!… Але на нашу працю нiхто не звертае уваги, нiхто про нас не говорить.

Ляндсберг був дуже себелюбний: вiн тiшився, як дитина, коли який iлюстрований часописний додаток приносив з нагоди його ювiлею – очевидячки не безкорисно – його фотографiю. Не знати який уже раз вiн повторяв оповiдання про поодинокi етапи своеi кар’ери.

Починав вiд хлопця на посилки, а нинi е директором рiжних пiдприемств. Не все можна було пояснити його успiхами – про не одне вiн мовчав. Виговорився, закурив цигару, поглянув у дзеркало, поправив краватку. Розмахуючи руками виходив з хати i вертався пiзно вночi.

Мерi чекала вiд Райта якоiсь ознаки нiжности. Але Райт обертав свою емальовану папiросницю i говорив:

– Стакен постарiвся i став нудний, засох, прибрав наказову позу. Всi його бояться, а в музею мертвеччина, як у гробi.

Вiн навiть не хоче слухати про перiодичнi виставки, якi повиннi показувати систематично рiжнi сторiнки старовини. Складати все у хронольогiчному порядку це ж нудна рiч. Музеi мають тiльки тодi вартiсть, коли вони не тратять зв’язку з життям i не нагадують цвинтарiв, де скидаемо на купу все, що для життя непридатне.

– Роберте! Я хотiла тебе прохати… Забудь за музей, коли ти приходиш до мене. Коли ти так промовляеш, як тепер, маю таке вражiння, якби мене теж посадили за шкло, бо я вже нiкому непотрiбна.

Райт глянув на Мерi. Їi уста складались по-дитячому, але ii тон не був дитячий: у ньому звучало щось своерiдно владне.

– Вибач менi, але я в останньому часi був трохи неспокiйний. Я почуваю потребу вiдпочити… ми мусимо кудись в недовзi виiхати.

– Нi, приспiшити шлюб неможливо. Навiть якби наше мешкання було ранiше готове, то перед початком жовтня не можна навiть про це i думати.

Мерi все заздалегiдь обдумала.