Царівна Нефрета

Музейна збiрка була йому близька тiльки формально, а тут мав таке вражiння, мовби вернувся до батькiвського дому пiсля довшого розстання.

Райт почув знову слова: «Вiтаю вас у себе» i зараз пiсля цього ввiйшов Стакен з iншим свiтлом. Вiн мав на собi вже не старомодний халат, а бiлий одяг священика. Райт, вiддавши свое пальто, капелюх i палицю, наче забув про теперiшнiсть.

Обидва сiли на низьких крiслах. У свiчниках, напевне з давньоi святинi, блимали восковi свiчки i скапували поволi, сумовито, мовби леденiючи у скапах.

Панувала мертва тиша, наче над цими хоромами нависла вiчнiсть.

– Ви нагадуете нашу розмову, – задзвенiв Стакеновий голос, – я остерiгав вас перед спокусами на шляху вченого, що хоче дiстатися до святая святих мудрости, яку скривають минулi вiки. Тiльки нечисленним удаеться така спроба. Але все заборонене вабить. Я пробував остерегти вас перед звабною красою старовинних форм життя, бо це перешкоджае у дослiдах над iх правдою. Чи ви послухали моеi остороги?

– Нi, – вiдповiв Стакен за Райта.

– Я бачив, як вашi думки про минуле обертаються в попiл. Мудрець бачить шлях вiчного сонця, а дурень тiшиться, коли воно сходить, i сумуе, як воно заходить. Безпристрасна вiчна мудрiсть не знае анi суму, анi радости. Вона знае тiльки себе сама i годуеться собою.

Ця поука сказана з глибоким переконанням, але i з фанатизмом вiрного, не зробила великого вражiння на Райта; слова, що хотiли накинути йому свою силу – тiльки змiцнили його власне переконання про вiрну вибрану ним дорогу.

Стакен викладав далi:

– Уже з хвилиною, як ви ввiйшли на небезпечну дорогу дослiду життевоi форми, ви пiддаетесь iй. Ви стаете не понад життям, а воно перемагае вас.

У Райтi зростало завзяття; вiн стежив гострим зором за порухом Стакенових уст. «Чи може Стакен колись когось поцiлувати?…» – подумав.

Те, що Стакен говорив, було вже в його книжках. Вiн мав славу знавця египетського свiтогляду. Вiн був авторитетом у справi гiероглiфiв, був подекуди живим представником згаслоi правди, оборонцем усiх тих таемничих образiв, якi бiльш як 1000 рокiв повторялись як щось неминуче, але для нiкого, навiть для жерцiв – незрозумiле, аж до остаточного упадку Єгипту.

Якi бажання може мати цей бездушний чоловiк, той сором’язливий фанатик з вiями, немов пожовклi листки?

У ньому прокинувся спомин пожадливого погляду. Мерi? Нi, нi… Сабiна Гропiюс? Нi, вона зверталася до нього завсiди своiм египетським профiлем, але нiколи не дивилася на нього.