Царівна Нефрета

* * *

Нефрета була, як влучно догадувався Пiкок, донька Ехнатона i мешкала на дворi Тутенхамона, чоловiка своеi сестри. Вона вмерла нагло серед таемничих обставин. Так говорили написи очищених передгробних комор. Кернервон, зiпсований багатствами, що iх знайшов у королiвських гробах, дивився з деяким спочуттям на речi Нефрети. Коли всi тi дрiбницi, що колись були ii насолодою, опинилися у замкнених скринях, Райтовi здавалося, що його хтось ограбив.

«Грабiжники гробiв!» – нагадав слова директора.

Може, вiн, Райт, таки справдi не повинен був порушувати вiчного спокою царiвни, коли тепер вiдiбрали iй все те, з чим вона зжилася i тепер в ограбленому гробi напевне блукае, шукаючи за тим, що належало до неi кiлька столiть.

З отих стiн iшла музика недоступна слуховi живих, плили спiви, кружляли пахощi, з них сходили танцюристки i зiскакували невтомнi газелi, втiшаючи своiми прегарними рухами вражливе око. Тепер не було тут для царiвни навiть крiсла, нi дзеркала, в яке вона могла б поглянути, не було запашного кадила, нi красила для очей, щоб оживити iх рямцi.

Двiйник Райта – священик видавався ще живiший, як тодi, коли перед ним зупинився дослiдник. Тепер вiн мав такий вираз, мовби з його очей щезла розпука: споглядав задоволений, майже врадуваний.

Кернервон, розкрачивши ноги, поклепував себе по плечах тоненькою паличкою i довго дивився на дивний рисунок – Райтового двiйника.

«Очевидячки незвичайний припадок, подiбний до того, як знайшли статую «Шеiх-ель-белед».

І тодi теж, коли видобули з пiдземелля пiсля трьохтисячолiтнього сну на денне свiтло таемничого египтянина, робiтники нараз закричали: «Але ж це Шеiх-ель-белед!» Як-не-як – дивно, дуже дивно…»

* * *

Мерi привiталася зi своiм чоловiком бiльш як загнiвана. Вона була чимось дуже подразнена: то занадто голосно смiялась, то знову проти своеi вдачi ставала занадто поважна. Хоч Райт, який був зайнятий своiми думками, а таки помiтив ii нервовий настрiй.

На його запит, що з нею, вона вiдповiла:

– Я зовсiм здорова, але що з тобою? – i змiнивши тон, сказала: – Оповiдж менi, що ти робив.

Райт оповiв у досить байдужому тонi про те, що знайшов. Нараз, мовби щось нагадав, перервав оповiдання i вийшов. Поруч своеi кiмнати у готелi вiн мав iще другу кiмнату, призначену на робiтню i комору. Тут були всi тi предмети, якi його спецiяльно цiкавили i яких не хотiв вiдкладати до часу своiх дослiдiв у Берлiнi.