Царівна Нефрета

Вiн сам принiс шкатулку з рукописами i, не довiривши ii нiкому, пiшов з нею до робiтнi. Його вабили рукописи. До Мерi, що йшла за ним i хотiла з ним бути разом, сказав:

– Лишися, я скоро вернусь.

Райт не почув вiдразу обережного стуку Мерi. Вона мусила застукати ще раз, поки вiн вiдчинив. На столi стояла скриночка i лежали папiруси.

– Чи ти це знайшов у гробах? Яке це гарне! – i нахилилася до чоловiка. – Чи ти це передаш до музею, чи лишиш собi?

– Ще не знаю, – вiдповiв Райт неохоче, мало захоплений ii вiдвiдинами i жвавими рухами, що загрожували всiм предметам у кiмнатi.

– Коли ти не передаш цього до музею, то даруеш менi, правда? Чудесна рiч. Чи я, може, тобi перешкодила?

– На нинi я скiнчив.

– Чи ти писав?

– Так!

– Вiршi?

– Я старався передати якомога вiрно багатство образiв оригiнального тексту. Але це дуже важко зробити… ми звикли до зовсiм iнших образiв i до iншоi гармонii.

Райт оживився: взяв до рук листки, покритi рiжними поправленими словами, i, майже не вдивляючись у текст, деклямував сам до себе:

Твоя любов у мене входить

Як мед липкий,

Твоя любов для мене сходить

Як день ясний,

Твоя любов це пах кадила,

Це пах смоли,

Ти у моiх розлився жилах,

Ми – мед знайшли.

І я себе злила з тобою

Думки – в словах,

Бездихана горю смолою

Вся пух i пах.

Ти вкоротив сестрицi муку,

Що так пекла,

Як кiнь, що шляхом збив пилюку

Прибiг – стрiла.

Як кiнь, що лиш на мить у гонi

Неждано щез,

Кохання в загравi червонiй

Зiйшло з небес.

Як iскра в яснiсть промiнясту

Змiняе хмиз,

Як з-пiд небес хижацький яструб

Спадае вниз [7 - [7] (#_ftnref7) Усi поезii i поеми прозою в цiй повiсти переклав Михайло Рудницький.].

Вiдклав один листок i взяв iнший.

– А тепер iнша поезiя:

Я свiт забула ввесь у мрiях,

Там мрiяв тiльки образ твiй,

З’явився ти – я вся мерщiй -

Волосся подув геть розвiяв,

Та заки впав твiй гострий зiр,

Я кучерi звила, повiр!

– Тiльки японцi, великi майстри стенографiчного запису почувань, могли б так зв’язко i просто замкнути настрiй в одному образi.

Чи кохаю? нi, не знаю…

То вже зранку розiйшлося

Серце – чорне, серце дике,

Як мое волосся.

– А те, що виглядае на безпосередню щирiсть, не е нiчим iншим як великим поклоном життю.