Царівна Нефрета

Вiн скидае iх на купу i буде лежати на них, поки вони не розсиплються у порох. Сатмi, бережися перед грабiжником! Ти оскверниш бiлу шату, що своею чистотою так сподобалася божеству, коли пiдеш за тим, що кличе тебе в нiчнiй годинi. На твою шату впаде роса i пилюка! Не слухай, Сатмi, голосу темряви!!

Сатмi, слухаючи цих слiв, не чув захриплого старечого голосу, а молодий, дзвiнкий смiх Нефрети. Вiн глянув на Іненiя, але не бачив поморщеного обличчя, нi лисоi голови, якоi не треба було вже стригти. Все ж та чужа голова перешкоджала йому, бо закривала хитро сховане, всмiхнене молодече личко Нефрети.

«Грiшить той, хто не використовуе години…»

І все дотеперiшне життя видалось нараз Сатмiевi як безмежно довгий ланцюг таких невикористаних годин, якi його тепер обвинувачують. Нi, нi. Вiн робив добре, чекаючи своеi години. Ось вона прийшла. Тепер треба ii використати.

Увiйшов прислужник святинi. Пора йти до святинi. Сатмi вийшов зi своiм учителем виконати своi обов’язки.

Нiколи ранiше не бачив Сатмi iнших священикiв у такому свiтлi, як сьогоднi.

Сьогоднi вiн почав iх оцiнювати на пiдставi iх особистого життя. Вiн помiтив, що для одних iх обов’язки були тягарем, що обличчя iнших висловлювали непритаену нудьгу. Налите тiло не одного з-помiж них вказувало на сильне прив’язання до житейських радощiв. Єдиний Іненi немов зовсiм не мав нiчого спiльного з життям, що клекотiло поза мурами святинi. Коли всi iншi нагадували свiт, що бодай на часинку проникав до тоi святинi, то Іненi нагадував камiння, з якого були зробленi колюмни: вiн i святиня творили одну цiлiсть.

Уперше вiдчув Сатмi посвоячення з тими, що не належали до святинi, спочував радощам i смуткам дiтей зi свiтського свiту. Вiн уважно приглядався тим свiтським обличчям, в яких були прожолобленi риси життя. Широкий простiр святинi видавався йому за вузький i вiн був прив’язаний до мудрости тiльки единим, незначним тоном пiснi, яку спiвали оцi порожнi люди.

Сатмi почав часто пропускати своi вiдвiдини святинi.

Проти цього Іненi був безсильний, але за кожним разом, коли його учень вертався, мовби оживлений новим почуванням, вiн дивився йому гостро в очi.

Сатмi та його вчитель були единими священиками, що не знали родинного життя. Вже той один факт визначав iх виняткове становище. Іншi священики або бодай багатьох з-помiж них признавали iх перевагу у царинi знання, але в iх вiдчуженнi вiд свiта не добачували нiякоi заслуги.