Царівна Нефрета

Сатмi молився без упину, щоб божество вернуло йому Нефрету. Для Творця Свiту така ласка була дрiбничкою…

Сатмi офiрував половину життя, щоб Нефрета могла з цiеi половини зачерпнути сил i вернутися до нього та створити з ним одне тiло.

А як з його давньою присягою?

Коли Нефрета оживе, вiн вiддасть усi своi сили, i напружить iх до неймовiрних меж, щоб зглибити таемницю мудрости.

Чим ближче було до реченця – тим ревнiше молився перший жрець. Нi, вже не молився, а домагався i погрожував. Вiн потрясав статуею божества, як колись ворожбитом i кляв небо, землю та iх володаря.

На сiмдесятий день зранку вiн сидiв покiрливо, знесилений, на срiбнiй долiвцi перед образом божества. Золоте обличчя було байдуже, емалевi очi дивились у простiр, позолоченi уста мовчали.

З’явився Суаамон. Вiн зняв печатки з труни, вийняв зiлля i казав витягнути тiло царiвни. Воно не змiнилося за той час, тiльки трошечки вихудiло. Смагляву шкуру покривав золотистий пiсочок, як пелюстки звiянi iз квiття. Тiло стало пружке.

Суаамон прибрав царiвну нашийником i двома нараменниками. Потiм покликав бальзамовикiв i наказав зробити все за святим обрядом.

Нефретою зайнялися похороннi сповивачi. Вони дивилися невдоволенi на тiло, що не лежало сiмдесят днiв у рiдинi, розпущенiй содою, не висохло i не пожовкло, а вкрилося золотавим пилом, гостро пахтiло i все ще було свiже, з прикритими устами та заплющеними очима.

Суаамон не дозволив положити на Нефретине серце жука-скарабея з карнеолю, анi вирiзати в ньому ii iмення.

Вiн тiльки пересунув на ii нашийнику захований талiсман iз символом життя так, щоб iмення покiйницi було зiсподу, а iмення Сатмiя зверха. Найвищий пророк Амона придивлявся сумно цiй церемонii.

На тоненькому пальцi царiвни лежав той перстенець iз золота та зелено-синьоi емалii, яким вона так захоплювалася.

Тепер сповивали Нефретине тiло довгими лляними пасами. З-поза них щораз менше було видко золотисте тiло. Ще тiльки свiтився вiдкритий трикутник на чолi – зворушливий символ прощання i притаеноi надii.

Його торкнувся Сатмi нервовими устами. Останне любовне прощання для тоi, що переходила у царство тiней на левади блаженних, – жорстоке розстання для живих.

Сатмi збирав в останнiх годинах iз думок про Нефрету все те, що вона потребувала на далеку дорогу, щоб ii душа могла вiдповiсти перед вiчним Суддею. Найважнiша з них була про те, що Нефрета не мала змоги у своему короткому життi напитись iз чашi радощiв.