Царівна Нефрета

Вiд нещастя постарiвся фараон i виглядав тепер, як втiлення жалоби. Вiн наказав особистому секретаревi Нефрети списати дбайливо все те, що вона йому диктувала, i всi пiснi зiбрати у дорогоцiнну скриночку. Їi пiснi теж мали пiти з нею поза життя, щоб вона могла iх спiвати по смерти.

Сiмдесят днiв працювали рiзьбарi над образами людей – пекарiв, прачок, гребцiв, золотарiв, слуг i рабiв, щоб усiх iх мала довкола себе Нефрета. На стiнах виринали рисунки пiль, отар i багатих на рибу потокiв, з яких пливуть щедрi дари.

Сама царiвна мала на малюнку сидiти в гуртi своiх приятелiв, щоб могла iх вiчно чути.

Найбiльший мистець фараона, хоч i еретик, але звеличник краси розумiв горе Сатмiя i зумiв його передати. Вiн змалював його у хвилинi, як вiн приймае похоронну процесiю при гробi. Учнi майстра подивляли живучiсть образу. Імення найвищого жерця з’едналося навiки з iменням царiвни, якоi смерть вiн так глибоко вiдчув.

Крiм зiбраних предметiв щоденного вжитку з хоромiв царiвни, ремiсники приготовили ще чимало вибагливого приладдя.

Було це вiно царiвни, що мало приголомшити ii нареченого з варварськоi краiни; щоб i вiн мусив щиро спочувати з болем короля, коли гляне на красуню, з якою мав одружитись.

Похiд до гробiвця мав величний вигляд. При входi до скелi поклали мумiю на пiщаний горбок. Священик молився, голосiльницi ридали. Сестра Нефрети – королева прибрала мумiю квiтами. Фараон поцiлував iще раз свою улюбленицю.

– Чи направду, Нефрето, ти сама хочеш того, щоб я тебе покинув? Коли я вiдiйду, ти залишишся сама i нiхто не пiде за тобою.

Ти, що так любила спiвати, – тепер мовчиш. Ти, що мене звеселяла жартами, – нiчого не вiдповiдаеш…

І хор голосiльниць ридав далi.

«Плачте за нею, дайте волю своiм сльозам! О, ти, що сяяла як обличчя сонця, тепер засуджена на самотнiсть, ти, що так любила танцювати – тепер прив’язана, ти, що залюбки одягалася у дорогоцiннi шати, тепер лежиш загорнена у грубi покривала!…

Стовпи диму йшли вгору.

Сатмi слухав байдуже голосiнь, вiн чув тiльки пiсню власного серця:

«Нефрета, яку ти цiлував так мало – вiдходить вiд тебе…»

Тепер складають мумiю у глибинi гробiвця. Священик обмився звичайною i червоною водою, очистивши себе пiвденним кадилом i пiвнiчним алуном, вiддае Нефретi назад ii тiнь, що втiкла вiд неi у кiлькох хвилинах перед смертю, i вертае ii м’язам давню ворушкiсть. Залiзним iнструментом вiн вiдкривае таемничим способом наново ii уста.