Царівна Нефрета

Тепер нема вже перешкоди, щоб вона могла втiшатися дарами того життя, повного тiней, до якого ii найближчi пiдготовили ii у побожнiй любовi.

Нефрету положили в домовину, що нагадувала форму людського тiла. Золота маска тiльки блiдо натякала на красу обличчя царiвни. Домовину закривала золота бляха з орнаментами i нарiзами. Всi приявнi мусили тепер вiдiйти. Останнiй вийшов Сатмi. Його ноги тяжiли йому як оливо, його груди були порожнi, бо його серце залишилося у трунi Нефрети. У руках залишились йому квiти, зiрванi з вiнка, що прикрашував мумiю.

Із гробницi доходили ще тiльки голоси робiтникiв, якi мали замкнути вхiд до неi.

Статуя Нефрети була розмальована. Царiвна стояла в бiлiй сукнi з лотосом у руцi. Сатмi схилився перед нею низько-низенько, мало що не впав. Вiн положив пiд нею квiти i скоро вiдiйшов. Робiтники вiдсунули пiдпори i тяжкий злом скелi впав – загородивши вхiд. Пересували поспiшно нагробну плиту, щоб не спiзнились на тризну.

Тяжко було для Сатмiя сидiти за тризною – слухати пiсень i дивитись на танцi.

Як рана пекли його вигуки:

«Тiльки одну мить тривае наше життя, тому наповняйте щастям своi днi! Наповняйте iх щастям, бо як зiйдете до гробу – будете лежати день за днем i на вiки вiчнi в домовинi!»

Водночас, щоб цьому покликовi занадто визивно-нахабному в обличчi смерти надати святошноi поваги, обрядовий арфист ударив у струни великоi барвистоi арфи i почав спiвати носовим, безпристрасним голосом:

«Величний наказ великого Озiрiса, чудесна вiд початку вiкiв воля призначення: коли людськi тiла розпадаються i нас покидають, нехай iншi з рiвною силою займають iх мiсця.

Боги й фараони, що були перед нами – спочивають тепер у своiх пiрамiдах, ми поклали замiсть них iх подоби та мумii, але iз власних палат вони пощезали… Не йди ж i ти за одчаем, а йди за твойого серця тугою i як довго живеш на землi – будь щасливий… – утiкай вiд журби, коли i для тебе не зiйде день, а з ним Озiрiс – бог, що його серце вже не б’еться, глухий на молитви благальникiв. Нiякi скарги свiту не можуть вернути людям у гробi iх щастя. Проведи ж своi днi щасливо, не гайся бути веселим! Нема людини, що могла б узяти на той свiт свое добро зi собою, нема смертника, що вернувся хоч раз iз царства тiней!»

«Я не маю iншого бажання, не знаю iншого щастя крiм одного: завернути Нефрету для спiльного життя зi мною…»

З цiею думкою Сатмi вiдiйшов останнiй вiд гробiвця. Голоси тих, що йшли попереду завмирали, нiч спускалася на землю.