Рейд у безвість

А я, хоч i пройшов ретельний вишкiл в «Академii» – ще таемничiшiй структурi, нiж «Каскад», вiйськовоi розвiдки СРСР, не наловчився метати якнайдалi й пудовi маси, мов порiвняно легкi гранати. Необхiдностi такоi не iснувало.

Все ж, сповнений бойового запалу, я рефлекторно рвонув за втiкачами. Проте через кiлька крокiв так само рвучко й зупинився. Зметикував, що то марна рiч – наздоганяти-шукати в незнайомому пралiсi якихось аборигенiв, котрим, либонь, вiдомi тут усi поляни й кущi.

Крiм того, погоня могла бути й небезпечною.

Де гарантii, що женучи стрiмголов невiдь-куди, я не напоровся б на зграю головорiзiв у засiдцi? Або ж iще гiрше – непомiтно отримав би з-за дерева довбнею по потилицi.

З другого боку, який сенс у тому, якби й упiймав когось? Хiба б довiдався вiд нього хоч би щось iз того, що мене починало цiкавити? Навряд чи тi дикуни розумiють англiйську, а росiйську й поготiв. Якщо взагалi вже розмовляють…

Та все ж чи не лiпше замiсть того, щоби гнатися за мiражами, спробувати розговорити тих, кого я тимчасово нейтралiзував пiд час поединку?

Миттю обертаюся на шелест кущiв позаду й переконуюся, що перший нападник оговтався й теж чкурнув.

Зостався лише той, кому я, схоже, зламав нiс. Вiн лежав непорушно iз закривавленим обличчя й лише важко дихав.

Пiднiмаю його зброю. Це – звичайна ломака, до якоi прив’язана грубим i широким паском, вочевидь, вирiзаним зi шкiри вбитоi тварини, овальна каменюка, грубо обтесана й бiльш-менш загострена з обох краiв.

Впiзнаю в «iнструментi» масивну сокиру з iлюстрацiй у пiдручнику з iсторii первiснообщинного ладу. Переводжу погляд на ii господаря й аж зараз бачу, що й вiн наче зiйшов з малюнкiв про мисливцiв кам’яного вiку.

Але, споглядаючи фантастичного гомiноiда, майже голого, лише сяк-так прикритого на причинному мiсцi шкурою, здертою з якогось шерстистого звiра, нiяк не можу позбутися думки, що, певно, сплю.

Принаймнi почуваюся доволi спантеличено. Адже ще якихось п’ять-десять хвилин тому я рухався у групi радянських диверсантiв нiчними ангольськими джунглями.

Стояла густа пiтьма, та це не перешкоджало триматися курсу. Опiвночi нам належало прибути до одного з таборiв мiсцевих чи то бандитiв, чи повстанцiв, котрi захопили в полон кiлькох наших дипломатiв, якi працювали вiйськовими радниками новоспеченого прокомунiстичного уряду краiни. І ми планували, визволивши бранцiв, ретируватися звiдти ще задовго до свiтанку.