Рейд у безвість

Власне, ми вже наближалися до мети, як зненацька по очах рiзонуло слiпуче сяйво. Я ще подумав, що то, напевно, моi переднi друзi на чолi з командиром-полковником напоролися на мiну. Проте вибуху так i не почув. Натомiсть пiсля того, як оговтався вiд яскравого спалаху, помiтив, що чомусь вiдбився вiд своiх i наче заблукав. Та ще й здивувало, що вiдразу майже суцiльна тьма, яка ще мала стояти кiлька годин, обернулася передсвiтанковою млою.

Правда, за iнерцiею я все ще бiг ледь помiтною звивистою стежкою мiж заростями i стовбурами, якi вже виразно проступали в напiвтемрявi, доки не зiткнувся з напасливими приматами…

Що ж то за iстоти такi? Де я й куди подiлися моi товаришi?

Раз по раз запитую себе, однак вiдповiдi так i не знаходжу.

Лише невимовний туск клубочиться у глибинах ества. Вiдчуття таке незвично тривожне, що навiть перехотiлося приводити до тями туземця, котрий усе ще лежав непритомно, аби спробувати поспiлкуватися з ним.

Тим часом остаточно взялося на свiт i довкiлля наповнилося характерним галасом, в якому попри пташинi посвисти, чулись i трубнi звуки великих звiрiв, i хижi рики.

Явно не африканська тональнiсть. Та й пейзаж, бачу, теж не той. Двоярусний лiс, у якому високi хвойнi та листянi дерева сусiдять iз низькорослими хащами, можна здибати радше в помiрних широтах, скажiмо, в Карпатах, анiж на екваторi.

Такi роздуми ще дужче запаморочують. Тож вирiшую, що пора щось робити.

Лiпше йти далi, напоумляю себе, нiж приголомшено стовбичити на мiсцi й ламати голову над усiлякими загадками.

Без вагань вiдкидаю первiсну сокиру якнайдалi. Обстежую непритомного й переконуюся, що через хвилю-другу вiн i сам очуняе, без моеi допомоги.

Знiмаю автомат iз запобiжника й чiпляю до ствола нiж-багнет. Переводжу на бойовий режим i заряджений гранатомет, який несу за спиною, щоби з нього можна було вистрелити негайно. Цей поки що засекречений вирiб – останнiй крик ВПК Союзу: з усiченою рукояткою-прикладом i коротким товстим стволом-трубою, вiн був схожий на чималий обрiз i заряджати його потрiбно було так само, як вiнчестер.

А в його магазин мiсткiстю у три набоi закладали мiнi-снаряди, вдвое потужнiшi за протитанкову ручну гранату часiв Другоi свiтовоi…

Пiсля всiх приготувань виходжу на ту саму стежку, яка привела мене сюди. Рано чи пiзно, метикую, вона таки виведе мене й до iстини.