Рейд у безвість

Але рухаюся вже обережно, за всiма правилами розвiдника у ворожому тилу, насторожено зиркаючи обабiч i час вiд час обертаючись, аби пересвiдчитися, що нiхто не ув’язався вслiд.

Якоiсь митi, машинально глипгувши на годинник, помiчаю, що стрiлки саме зiйшлися на 12. Напевно, хлопцi вже громлять партизанський табiр, зринае подум. А де я? І що думають про мене вони? Дезертирував, либонь, гадають. Але таке враження, що не лиш опинився невiдь-де, але й перестрибнув через пiвночi. Чудасiя та й годi!

Отак, ошелешений невiдомiстю, бiг i йшов крiзь терни до зiрок ще хвилин сорок, поки попереду не вiдкрився широкий овид блакитного, без жодноi хмаринки неба.

Звiдси вiдкривалася колоритна панорама горбистоi та доволi гармонiйноi мiсцевостi. Однак не це прикувало увагу насамперед. Абсолютно остовпiвши, дивлюся на небо й не вiрю широко розкритим очам своiм.

2

Увесь схiдний край видноколу – залитий промiнням, яке щойно вихопилося з-за обрiю. Сяйво доволi потужне та ще не настiльки гаряче, щоб не можна було незмигно дивитися на нього. І я вражено констатую, не в силi вiдрватися вiд побаченого, що насправдi променi виливаються не з одного джерела. Свiтил було двое: багрово-помаранчевий гiгант, значно ширший за звичне менi сонце, який ставав дедалi яскравiшим, слiпучо-золотистим, i утрое-вчетверо бiльший за нього велет, що, виграючи всiм рiзнобарв’ям веселки, плив попереду нього.

Вiд такоi величноi картини у свiдомостi вiдразу запановуе вакуум. Кiлька разiв то зажмурююся, то знову розплющую очi, сподiваючись, що видиво щезне. Але дарма гадав, що галюциную пiсля безсонноi ночi (такого у принципi не могло бути, бо мiг не спати без ущербу для боездатностi i три-чотири доби поспiль). Пара величезних i гарячих пласких тарелiв i далi поволi спиналася небесним склепiнням, простуючи до зенiту. І то був не виплiд моеi уяви.

«Ой, леле! І що ж то за диво такее?!» – видовбуеться врештi з моеi пам’ятi як перша реакцiя мозку на ту незвичнiсть вислiв матерi, що його вона полюбляла вигукувати за будь-якоi оказii.

Було вiд чого i з плигу збитися. Але через хвилю згадую, що колись читав про Сiм’яра. Так у праслов’янських казках iменували таемниче небесне свiтило, яке в незапам’ятнi часи сяяло в небi разом iз Ярилом-Свiтовидом чи Гелiосом, як називали в рiзних фольклорних традицiях Сонце.