Ukrainian dream. «Последний заговор»

Такi килими продають у цих осяяних вогнями лiхтарiв магазинах, на входi до яких стоять охоронцi й високi брюнетки в модних сукнях змахують вiничками з павичевого хвоста пилюку з вiдполiрованоi поверхнi дубових, березових i соснових шаф, трюмо, столiв i столикiв. Вона легенько штовхнула його вправо, i вiн вiдчув, що вперся у щось дуже м'яке та приемне на дотик.

– Сядь, це крiсло. – ii голосу вiн одразу не впiзнав, вiн був уже зовсiм не таким, яким вона звернулася до нього там, у класi, у присутностi всiх його пацiентiв.

– У тебе щось iз голосом.

– Нi, просто я бiльше не хвилююся: я вдома.

– Ти хочеш поговорити зi мною?

– Так, дуже хочу. Менi потрiбен хтось, хто би послухав мене. А хто послухае мене краще за людину, для якоi слухати iнших – професiйний обов'язок?

– Що ж ти хочеш менi сказати?

– Скажи, а тi люди, якi вiдвiдують двiчi на тиждень твоi курси, вони для тебе хто? І взагалi, ти любиш iх?

– Розумiеш, важко любити людей, якi самi себе не люблять, я просто е для них тим, ким вони хочуть, щоби я для них був.

– Нi. Скажи, наше життя мае сенс? І взагалi, чому вiдбуваеться саме те, що вiдбуваеться?

– Я не священик. Я можу тiльки сказати про те, що нам робити, коли стаються тi чи тi подii.

– Саме це я й хотiла почути. Може, не так запитала. Ти хочеш лiкеру?

– Нi.

– Тодi i я не буду.

Запала тиша, вiн саме хотiв iй щось сказати, як раптом iз кута кiмнати долинув голос: «Одинадцята вечора за Киевом, iз вами знову Марк Лютий та програма "Я i моя краiна"».

– Що це? – вiн робив вигляд, що не злякався.

– А, – схопилася з мiсцi. – Це радiо, воно завжди вмикаеться о першiй, п'ятiй, восьмiй i одинадцятiй, саме тодi, коли в ефiр виходить Марк Лютий. Я так запрограмувала.

– Це так важливо для вас – чути Марка Лютого?

– Ага, – упавши на килим i пiдiбгавши пiд себе ноги, – вiн мiй хлопець, i я його люблю.

– То ми слухатимемо Марка чи що?

– Трохи, вiн недовго, просто якщо я його не почую, то не зможу спати. Ти розумiеш, що це, коли ти не чуеш людину, заради якоi готовий вiддати життя?

– Нi, не розумiю, – вiн сказав правду, вiн дiйсно цього не розумiв. Йому було двадцять вiсiм рокiв, i вiн ще жодного разу не зустрiчав людину, заради якоi був би готовий вiддати свое життя.