База відпочинку

Іван бере ii руку… цiлуе…

– Я кохаю тебе, – шепоче вiн i Галя усмiхаеться. Іван цiлуе у шию i дiвчина пiднiмае пiдборiддя, вiдкриваеться його пестощам. Іван бере ii за руки i гладить. Але Галя вириваеться i обiймае його. Цiлуе його невидиме обличчя, навмання – у очi, у щоки, у нiс губи… нарештi знаходить губи…

Якби хтось у цю мить зазирнув у вiкно, то дуже б здивувався.»

– Це вже точно, – погоджуеться Жанна. – Дiвчина сидить у порожнiй кiмнатi i обiймае повiтря. Та ще й губами рухае.

– А може й язика висунула, – додае Ера.

Вона вже збираеться розвинути фантазiю, коли дзвонить мобiльний.

Поки Ера вiдповiдае, Жанна занурюеться у рукопис.

– Ну що там було далi?! – Ера, нарештi, звiльнилася.

– До сексу не дiйшло, – вiдмахуеться Жанна, i далi вже читае вголос:

– «Ми ще зустрiнемось? – тихо питае Галя.

– Так, – Іван знову цiлуе ii. – Сьогоднi ввечерi. Залишайся пiсля роботи, я прийду о сьомiй.

– А зараз?

– А зараз я маю йти…

Іван прикладае до обличчя ii долоню.

– Звiдки ти взявся?! – дивуеться Аня. – Я вже думала, ти пiшов додому!

Іван не вiдповiдае. Вiн озирае кiмнату, немов п'яний. На стiнi – цьогорiчний календар iз великими цифрами: «1–9 – 9–8».

– Я маю iнсталювати одну програму, – каже Іван. – Це вiзьме кiлька годин.

– Так довго! – каже Аня. Добре, що вона не розумiеться у комп'ютерах.»

– Ну довго вiн ще тягнутиме?! – не витримуе Жанна.

– Ти про кого? – вiдгукуеться Ера.

– Про автора, про кого ж ще! Розписуе кожну детальку!

– А ти впевнена, що це чоловiк? – питае Ера.

– А хто ж ще таке напише?! – вiдмахуеться Жанна.

– А може це стилiзацiя… Ну гаразд, моя черга читати. – І Ера бере рукопис. – Так, тут не цiкаво… А ось знов починаеться дiя:

– «Хто зламав мiй замок?! – розлючуеться Львович.

Вiн так сердиться, що Іван аж лякаеться. Але, зiбравши усю мужнiсть, вiдповiдае:

– Я його не ламав, а просто вiдкрутив.

– А що, охоронець не людина? – каже Львович вже спокiйнiше. – Я ж маю десь тримати своi речi…

– А ви часто мандруете у минуле? – Іван вирiшуе йти напролом.

– А? – Львович робить вигляд, нiби не почув.

Але Іван не здаеться:

– Це ж дверi у минуле, правда? У 1972 рiк?

– Звiдки ти знаеш? – вириваеться у Львовича.

– Бо я там був, – урочисто оголошуе Іван. – Не далi, як двi години тому.