Тетрамерон

– Владико?

Архiепископ Ігнатiй сiв i заплакав. Так… Так… Вiн сам в усьому винен: вiн сказав начальниковi табору про все – i про лiхтар, i про корогви, i про потир, i про антим?нс, той записував за ним слiдом, а сказати про ризи – забув. Яка ж вiдправа без риз, тим бiльше великодня?…

Владика схлипував, а всi надломлено мовчали.

Врештi хтось несмiливо:

– А мо’, ще раз пiти… попросити?…

Нi, марно й сподiватись. Удруге вони нас не послухають. Та й порозходились вони вже всi: i начальник, i зам – лишилась тiльки охорона.

Що ж, не сталось…

Нiхто iз зажуреноi братii не помiтив, як iз каземату вислизнув Азарт.

Так само тихо за якийсь не вельми довгий час вiн з’явився перед ними i висипав лантух червоних парчевих риз.

Кадриль зi святителем

Антирелiгiйний карнавал удався на славу. Секретар ком’ячейки був перевдягнутий у попа, у такого пописька, як то все малюють у «Войовничому безбожниковi»: товстий, нечесаний, iз хрестищем на пузi, в однiй руцi кадило, у другiй – сулiя[7 - Сулiя – велика пляшка, бутиль.

Так вони пройшли цiлим мiстечком, жахаючи перехожих: однi отетерiло стояли, iншi ж, дрiбно хрестячись, ховалися за ворiтьми, – сказано, вiдсталий елемент. Та вже хоч мовчать, а як недавнечко мiсцева комсомолiя хрести виривала на гробках i скидала на одну купу – ото наслухались «елементу»: i плачiв, i прокльонiв. Аж мусили в ЧК зводити декого, так що вони звiдтiля й не вернулись.

А вже як пройшли й проскакали усiм мiстечком, вернулися знов до клубу – на танцi. Клуб – донедавна церква була, ще iкон усiх не порубали, ще лежать купою в кутку. Розлили сулiю сивухи (це щоб ii вигнати, хрести iз гробкiв палили), Сенька вже й гармошку розтяга, вже бiгають пальцi по клавiшах.

Танцi! Хто ж iз молодих, та ще й пiд чарчину, вiдмовиться потанцювать! Що то за радiсть! Що то за втiха! Що то за дiло молоде! Аби лише було до пари.

– Кадриль! – вигукнув хтось – i всi хутко стали, пара до пари, хлопець iз дiвчиною.

І тут найменшенька серед них, Зiнька, лишилась сама. Їi ще рiдко беруть до танцю, i тут усi попарувались, лишилась сама.

Та Зiнька – метка дiвчина, пальця в рот не клади: роззирилась туди-сюди – i прожогом до купи образiв. Схопила того, що нагорi, – хто це? мужик? Мужик! І стала з iконою до кадрилi, наче з кавалером, попiдручки.