Тетрамерон

Всi реготнули: ну Зiнька! ну бой-дiвка! Настояща комсомолочка! – i в танець.

Та щось усi танцюють, здiймають куряву, перебирае кнопки Сенька-гармонiст, а Зiнька стоiть як укопана. Пари обминають ii, штовхають у танцi – а Зiнька стоiть. Кiнчилась кадриль, усi порозходились – а Зiнька стоiть.

Рипнула гармонь. Усi – кружком Зiньки:

– Гей, гей, ти що?

– Зiнь, Зiнь, що з тобою?

– Зi-ню! Ти що, як статуя, Зiнь?

Але комсомолочка з «кавалером»-iконою стояла незрушно, дивлячись великими очима в нiкуди, зблiдла, i ii справдi можна було сприйняти за статую, якби не легенький подих.

Хтiли забрати iкону – та вона мiцно-мiцно тримала ii, наче зрослась з нею.

Хтось побiг по фельдшера.

Фельдшер прийшов, оглянув i наказав покласти Зiньку на носилки. Не було носилок, поклали на ряднину – усе, як статую, i наче статую, занесли додому, через мiстечко.

…Немов статуя, вона лежала вже кiлька день. Не говорила, не iла, не пила – навiть не розтуляла вуст. Не клiпала, тiльки все дивилась невiдь-куди широко розплющеними очима, страшним, дивовижним поглядом.

Часами здавалося, що мертва, лишень ледь-ледь помiтний подих виказував життя в цьому скам’янiлому тiлi. Та мiцно-мiцно тримала iкону того бородатого святого. Мiцно-мiцно, що годi було й порушити, не те що забрати з ii маленьких, тендiтних рук.

Лiкарi не знали, що вдiяти. Приiхав один, другий, ще цiлий консилiум. Дивилися й розводили руками: медицина безсила.

Уся ком’ячейка вельми журилася Зiньчиною бiдою, всi ходили понурi, як у воду опущенi.

І тодi вирiшили покликати батюшку.

Батюшку?!

Якого ще батюшку?!

Ви що, комсомолята?! Отого батюшку, нечесаного, з хрестиськом на пузi, що знай лише дурить темний пролетарiят? Отямтесь!

Проте на п’ятий день таки покликали батюшку.

* * *

Отець Гервасiй, у старому потертому пiдрясниковi, прийшов негайно, бо всеньке мiстечко тiльки й гомонiло, що про Зiньчину дивну хворобу. «Ото ii Бог покарав», «Так iй i треба, гаспидському сплоду», – цокотiли молодицi. А вiн i хотiв прийти, але ж знав, що не пустять.

Сидiв, чекав, молився – покликали.

Зiнька побачила отця Гервасiя – i щось нове з’явилось у величезних зiницях.

Батюшка запалив свiчi, довго читав iз засмальцьованих книжок, щось промовляв над недужою, кропив свяченою водичкою – а в дверях раз по раз появлялися цiкавi: побачити, що ж вiн там робить i як той його неiснуючий Бог мае зарадити лиху.

Урештi на Зiньчинiм бiлiм обличчi дригнув м’яз.

Потiм клiпнуло око.