Собор Паризької Богоматері

А проте вiн не лише дослiджуе розiрванiсть свiдомостi людини пiзнього середньовiччя, але й ii залежнiсть вiд духу часу. В образi Клода Фролло поеднуються розкрiпачення почуттiв i порив до знання зi звичкою до влади сили та забобон, носiем яких також е цей герой. Неоднозначнiсть цього характеру, поеднання милосердя та жорстокостi в ньому вiдображаеться i в стосунках Клода Фролло з Квазiмодо та Жеаном Фролло.

У розгортаннi сюжету «Собору…» поступово на перший план висуваеться iсторiя фатального i майже екстатичного кохання.

Воно представлене у лiнii кохання чотирьох чоловiкiв до однiеi жiнки – чарiвноi вуличноi танцiвницi Есмеральди – i постае у варiантах грiшноi любовi-муки Клода Фролло, святоi любовi-слу-жiння потворного дзвонаря Квазiмодо, смiшноi, невинноi i, зрештою, несправжньоi любовi-зачарування невдахи Гренгуара, фальшивоi, фарсовоi любовi-хтивостi Феба де Шатопера, а також в образi слiпоi любовi-мрii самоi Есмеральди до нiкчемного красеня-офiцера. Така насиченiсть любовних пристрастей i емоцiй у вiдiрванiй вiд сюжету констатацii може видатися дещо надмiрною – i вона почасти такою i е, що вказуе на властиву романтизму схильнiсть до гiперболiзацii, драматизму й емоцiйноi загостреностi. Але вона настiльки природно вписана у тканину роману, настiльки виважено поеднана у кожнiй особистостi з iншими визначальними для неi екзистенцiйними, моральними, психологiчними чи соцiальними чинниками, що зовсiм не порушуе художньоi гармонiйностi твору. Частково вона пояснюеться тiею важливiстю, яку романтики вiдводили у людському життi емоцiйнiй сферi, частково ж постае як данина мелодраматичностi, до якоi нерiдко схилявся Гюго. З останньою пов’язана деяка водевiльнiсть звучання окремих сцен (особливо вiдчутна у лiнii Есмеральда-Феб, Есмеральда-Гренгуар) в поеднаннi з до краю драматизованими i навiть мiфологiзованими лiнiями кохання Фролло та Квазiмодо до Есмеральди (в останнiй неважко вгадати романтичний варiант древнього мiфу про «красуню та чудовисько»).

Серед героiв «Собору Паризькоi Богоматерi» образ Есмеральди, на перший погляд, е найбiльш трафаретним та ескiзним втiленням романтичноi жiночностi (чарiвна, загадкова i незвична краса, магiя ii танцю, лагiднiсть, доброта, пристраснiсть, фатальна залежнiсть вiд гри злоi долi та iн.

). Але й навiть вiн багатьма гранями вписаний в iсторичну дiйснiсть – i пов’язанiстю долi Есмеральди з гнаним i таемничим плем’ям циган, i з парiями Парижа, i з страхiтливим середньовiчним феноменом «полювання на вiдьом».