Собор Паризької Богоматері

При цьому ii образ мае програмне значення для ствердження етичноi та естетичноi концепцiй Гюго в романi. З одного боку, вона постае тут носiем того альтруiстичного акту милосердя, який в системi моральних переконань Гюго е найважливiшим проявом величi людськоi душi та джерелом iсторичного оптимiзму письменника. Це перш за все стосуеться роздiлу «Сльоза за краплю води» 6-i книги, де з щирого милосердя Есмеральда втамовуе спрагу виставленого на посмiховисько бiля ганебного стовпа Квазiмодо, вiд якого вона досi бачила лише ворожiсть i зло.

Цей вчинок кладе початок переродженню Квазiмодо з «вiрного пса Клода Фролло», «майже людини», у справжню людину, самостiйну особистiсть, надiлену незалежною волею та здатнiстю творити свою долю. Незважаючи на те, що роман мае трагiчний кiнець, сама ця iсторiя народження новоi людини у Квазiмодо, що iлюструе iдею всемогутностi кохання та милосердя, звучить життествердно та апологетично по вiдношенню до людства. З iншого боку, в парi з Квазiмодо Есмеральда представляе в романi одне з найбiльш виразних втiлень поетики гротеску, яку Гюго вважае найефективнiшим засобом повноцiнного зображення життя у мистецтвi та досить оригiнально трактуе саме це поняття. На вiдмiну вiд поширеного розумiння гротеску як поеднання в единому образi принципово вiдмiнних начал i якостей (реалiзму та фантастичностi, органiчного та неживого, трагiчного та кумедного), Гюго надае йому особливоi пронизливостi, вважаючи гротеском надзвичайне загострення контрастiв. Особливо часто Гюго звертаеться до контрастiв зовнiшнього та внутрiшнього, добра та зла, краси та потворностi. Так, «краса, вiдтiнена бридким», втiлюеться в «Соборi Паризькоi Богоматерi» не лише в образi надiленого зовнiшньою потворнiстю та внутрiшнiм благородством Квазiмодо, але й у стосунках бридкого горбаня з прекрасною Есмеральдою.

Безумовно, Квазiмодо – дуже колоритна та значима фiгура роману.

Разом iз образом Собору Паризькоi Богоматерi вiн е найбiльшою художньою удачею автора. Якщо Собор постав величезною кам’яною книгою епохи, ii символом, ii матерiальним втiленням, то особлива структура образу Квазiмодо дозволила письменнику закарбувати внутрiшню сутнiсть Середньовiччя, ii гротескову неоднозначнiсть, величезний внутрiшнiй потенцiал енергii та прагнення добра i справедливостi, а заразом i власний етичний iдеал.