Собор Паризької Богоматері

Насамперед вiн велiв виконавцям, якi раптом замовкли, грати далi й говорити голоснiше; потiм, побачивши, що нiхто не слухае, спинив iх – зробив перерву, що тривала ось уже чверть години, i весь цей час тупотiв ногами, шаленiв, волав до Жiскети й Лiенарди, щоб намовляли своiх сусiдiв i вимагали продовження пролога; та все було марно. Усi не зводили очей з кардинала, з послiв i з помосту, де, мов у фокусi, схрещувались погляди всього великого кола глядачiв. Додамо, хоч нам i важко це визнавати, що на той час, коли його превелебнiсть своею появою так безжально урвав виставу, пролог почав уже трохи набридати публiцi.

Бо на помостi, зрештою, вiдбувався той самий спектакль, що й на мармуровiй плитi: конфлiкт мiж Селянством i Духiвництвом, Шляхтою i Торгiвлею. І бiльшiсть глядачiв волiла бачити iх живими – з плотi й кровi, дивитися, як вони рухаються, дихають, дiють серед фламандського посольства i серед епископського почту, в мантii кардинала, у куртцi Копеноля, – анiж бачити нарум’янених, причепурених, схожих на солом’янi опудала, у жовтих i бiлих тунiках, в якi убрав iх Гренгуар.

Та коли наш поет помiтив, що гамiр трохи стих, вiн вдався до хитрощiв, якi могли б урятувати становище.

– Добродiю, – звернувся до одного iз своiх сусiдiв, добродушного товстуна з терплячим виразом обличчя, – а що, якби ми почали знову?

– Що саме? – спитав сусiд.

– Та мiстерiю! – сказав Гренгуар.

– Як знаете, – вiдповiв сусiд.

Це напiвсхвалення вдовольнило Гренгуара, i вiн сам узявся до дiла: змiшавшись iз натовпом, заходився вигукувати на рiзнi голоси: «Починайте мiстерiю з початку! З початку!»

– Хай йому чорт! – промовив Жоаннес Вiтряк. – Чого це вони там репетують у кiнцi залу? (Гренгуар справдi галасував за чотирьох). Скажiть-но, друзi, хiба мiстерiя не закiнчилася? Вони хочуть ii знову почати? Це несправедливо!

– Несправедливо! Несправедливо! – закричали школярi.

– Геть мiстерiю! Геть!

Але Гренгуар, надсаджуючись, кричав щораз дужче: «Починайте! Починайте!»

Цей галас привернув увагу кардинала.

– Пане головний суддя! – звернувся вiн до високого чоловiка у чорному, що стояв недалеко вiд нього. – Чого це вони там виють, мов чорти в пеклi?

Головний суддя був якоюсь подобою чиновника-амфi-бii, рiзновидом кажана з судового стану, скидався водночас на щура i на птаха, на суддю й на солдата.