Собор Паризької Богоматері

Щодо Гренгуара, то вiн спершу розгубився, але швидко опанував себе. Вiн уже звик до зрадливостi долi.

– Продовжуйте виставу! – втрете крикнув вiн своiм машинам-комедiантам. Гренгуар, широко ступаючи, походжав перед мармуровою плитою, i раптом йому спало на думку й собi показатися через вiконечко каплицi, хоча б тiльки заради того, щоб потiшитися, зробивши гримасу перед цiею невдячною юрбою. «Та нi, це було б недостойно мене; нiякоi помсти! Борiмося до кiнця! – казав вiн сам до себе.

 – Влада поезii над народом велика; я наверну цих людей на добру путь. Побачимо, що переможе – гримаси чи художне слово».

Та ба! Вiн залишився единим глядачем своеi мiстерii.

Тепер стало ще гiрше, нiж було досi. Гренгуар бачив тiльки спини.

А втiм, я помиляюсь. Той терплячий товстун, з яким Гренгуар у якусь критичну мить уже радився, сидiв, як i ранiше, обличчям до сцени. Що ж до Жiскети та Лiенарди, то вони вже давно втекли.

Гренгуар був до глибини душi зворушений вiрнiстю свого единого глядача.

Пiдiйшов до нього i, обережно торкнувшись його руки (бо товстун, опершись на балюстраду, куняв), сказав:

– Дякую вам, добродiю.

– За що, пане? – спитав товстун, позiхаючи.

– Я бачу, – вiдповiв поет, – що вам докучае весь цей гамiр, який перешкоджае спокiйно слухати п’есу. Та будьте певнi: ваше iм’я знатимуть нащадки. Будь ласка, скажiть, як вас звуть?

– Рено Шато, хранитель печатки паризькоi тюрми Шатле, до ваших послуг.

– Пане, ви тут единий прихильник муз, – сказав Гренгуар.

– Ви дуже люб’язнi, пане, – вiдповiв хранитель печатки Шатле.

– Ви едина людина, – вiв далi Гренгуар, – яка уважно слухала мiстерiю. Сподобалась вона вам?

– Гм, гм! – вiдповiв товстун, ще не зовсiм прокинувшись. – Це справдi доволi забавно.

Гренгуаровi довелося задовольнитися цiею похвалою, бо грiм оплескiв, змiшаний з гучними схвальними вигуками, раптом урвав iхню розмову.

Папу блазнiв обрали.

– Слава! Слава! Слава! – ревла юрба.

Пика, яка в ту мить красувалася в отворi розетки, була й справдi гiдна подиву. Пiсля всяких п’ятикутних, шестикутних та iнших химерних облич, що одне за одним з’являлися в отворi, не досягаючи того взiрця потворностi, який у збудженiй уявi створила собi юрба, тiльки така неповторно бридка гримаса могла вразити це збiговисько й викликати бурхливе захоплення.