Собор Паризької Богоматері

– У Дворi чудес, – вiдповiла якась четверта мара, що пiдiйшла до них.

– Клянуся душею, це правда! – вигукнув Гренгуар. – Я бачу слiпих, якi прозрiли, й безногих, якi бiгають; а де ж Спаситель?

У вiдповiдь пролунав зловiсний регiт.

Нещасний поет огледiвся навколо. І справдi, вiн опинився в тому страшному Дворi чудес, куди в таку пiзню годину ще не попадала жодна порядна людина, в тому зачарованому колi, де безслiдно зникали, мов дрiбнi крихiтки, служителi Шатле i мiськi стражники, якi попадали туди; у городищi злодiiв, цiй гидкiй бородавцi на обличчi Парижа; в канавi для нечистот, з якоi щоранку виливався i в яку щовечора вливався гнилий потiк порокiв, жебрацтва й бродяжництва, що заповнюе вулицi столиць; у потворнiм вулику, куди щовечора злiтались iз своею здобиччю всi трутнi суспiльного ладу; у притулку, де вiдбувалося лжезцiлення – де циган, чернець-розстрига, розпусний школяр, пройдисвiти всiх народностей – iспанцi, iталiйцi, нiмцi, волоцюги всiх вiросповiдань – iудеi, християни, магометани, язичники – всi тi шахраi, якi вдень жебрали, вкритi намальованими ранами, вночi оберталися на розбiйникiв; словом, вiн опинився в тiй величезнiй гардеробнi, де в ту пору одягалися й роздягалися всi лицедii невмирущоi комедii, яку грабунок, проституцiя i вбивство грають на вулицях Парижа.

То був просторий майдан, неправильноi форми й погано вимощений, як i всi тогочаснi майдани Парижа. Скрiзь палали вогнища, навколо них кишiли дивнi купки людей, якi вешталися сюди й туди, галасували. Чути було пронизливий регiт, плач дiтей, жiночi голоси. Руки й голови тих людей, чорнi на яскравому тлi вогнищ, описували тисячi химерних рухiв. Часом на землi, де тремтiли вiдблиски вогню i величезнi розпливчастi тiнi, можна було побачити пса, схожого на людину, або людину, схожу на пса.

Межi рас i видiв, здавалося, стерлись у цьому городищi, немов у якомусь пандемонiумi. Чоловiки, жiнки, тварини, вiк, стать, здоров’я, недуги – все видавалося спiльним серед цього люду; все змiшувалось докупи, переплутувалося, нашаровувалось одне на одне; кожен мав на собi спiльний для всiх вiдбиток.