Собор Паризької Богоматері

Друже мiй, – звернувся вiн до слiпця, – на тому тижнi я продав останню свою сорочку; оскiльки ви розумiете лише мову Цiцерона: vendidi hebdomade nuper transita meam ultimam chemisam![38 - Минулого тижня я продав свою останню сорочку (середньовiчна латинь).]

Сказавши це, вiн одвернувся вiд слiпого й пiшов далi; але слiпий теж рушив швидше, за ним, поспiшаючи i грюкаючи милицями та жебрацькими мисочками об брукiвку, кинулися паралiтик та безногий. І всi трое, штовхаючись, наступаючи нещасному Гренгуаровi на п’яти, завели свою пiсню.

– Caritatem![39 - Милостиню! (Латин.)] – почав слiпий.

– La buona mancia![40 - Подайте! (Іт.)] – пiдхопив безносий.

А паралiтик, завершуючи музичну фразу, повторював:

– Un pedaso de pan![41 - Шматок хлiба! (Ісп.)]

Гренгуар затулив вуха.

– О вавилонське стовпотворiння! – крикнув вiн i побiг. Побiг i слiпий. Побiг паралiтик. Побiг безногий.

А далi, в мiру того, як вiн заглиблювався у вулицю, безногих, слiпих, кульгавих, безруких, однооких i вкритих виразками прокажених ставало бiльше й бiльше: вони вилазили з сусiднiх провулкiв, з будинкiв, з пiдвалiв, i всi вили, ревли, скавулiли, звиваючись i шкутильгаючи, по пояс у грязюцi, мов слимаки пiсля дощу, сунули туди, де блищало свiтло.

Гренгуар, невiдступно супроводжуваний своiми трьома переслiдувачами, не знаючи до пуття, чим це скiнчиться, йшов розгублений серед натовпу, обходячи кульгавих, переступаючи через безногих, застряючи ногами в цьому мурашнику калiк, мов судно англiйського капiтана серед скупчення крабiв.

Спробував повернути назад. Але було вже пiзно. Весь цей легiон на чолi з трьома жебраками зiмкнувся за ним. І поет iшов далi, гнаний нестримним натиском юрби, страхом i водночас запамороченням, що перетворювало все довколишне на якийсь кошмарний сон.

Нарештi дiстався кiнця вулицi. Вона виходила на величезний майдан, де мерехтiли тисячi вогникiв, розсiяних у густому туманi ночi. Гренгуар кинувся туди, покладаючись на своi прудкi ноги, сподiваючись утекти вiд трьох калiк-примар, якi причепилися до нього.

– Оndе vas, hombre?[42 - Куди бiжиш, чоловiче? (Ісп.)] – гукнув паралiтик i, вiдкинувши своi милицi, помчав за ним: ноги у нього, певно, були найздоровiшi з усiх, якi будь-коли мiряли паризький брук.

Тим часом безногий, ставши на обидвi ноги, насунув Гренгуаровi на голову свою важку, залiзну жебрацьку миску, а слiпий палаючими очима глянув йому в обличчя.

– Де я? – спитав поет, зацiпенiвши вiд жаху.