Собор Паризької Богоматері

– Ти згоден, – вiв далi Клопен, – пристати до товариства коротких шпаг?

– Коротких шпаг, саме так, – вiдповiв Гренгуар.

– Ти визнаеш себе членом громади вiльних городян? – запитав король Алтинiв.

– Вiльних городян, авжеж.

– Пiдданим королiвства Арго?

– Королiвства Арго.

– Волоцюгою?

– Волоцюгою.

– Вiд щирого серця?

– Вiд щирого серця.

– Май на увазi, тебе повiсять все одно.

– Хай йому чорт! – вигукнув поет.

– З тiею рiзницею, – незворушно провадив далi Клопен, – що тебе повiсять згодом, повiсять поряднi люди, бiльш урочисто, за рахунок славного мiста Парижа, на добрiй кам’янiй шибеницi.

– Безперечно, – вiдповiв Гренгуар.

– Є й ще переваги. Як вiльний городянин, ти не платитимеш нi за прибирання вулиць, нi на вбогих, нi за освiтлення мiста, а кожен порядний городянин Парижа мусить це робити.

– Хай буде так! – сказав поет. – Я волоцюга, арготинець, вiльний городянин, член товариства коротких шпаг – усе, що хочете. Я був такий i ранiше, вельможний королю

Алтинiв, бо я – фiлософ, et omnia in philosophia, omnes in philosopho continentur[44 - А фiлософiя i фiлософи охоплюють усе (латин.

Король Алтинiв насупив брови.

– Ти за кого мене вважаеш, друже? Що ти менi базiкаеш жаргоном угорського еврея? Я не знаю еврейськоi мови. Я тепер уже й не краду, це для мене занадто низько, я вбиваю. Перерiзати горло – це дiло, а зрiзати гаманець – нi.

Гренгуар силкувався сказати щось на свое виправдання, урвати дедалi бистрiший потiк гнiвних слiв.

– Прошу пробачити, ваша величнiсть. Це не по-еврейському, це латина.

– А я тобi кажу, – запально заперечив Клопен, – що я не еврей i звелю тебе повiсити, ти, порiддя синагоги, разом з тим нiкчемним iудейським гендлярем, який стоiть бiля тебе i якого я сподiваюсь незабаром побачити прибитим цвяхами до прилавка, як фальшиву монету!

І Клопен показав пальцем на низенького угорського еврея, який зачепив Гренгуара своiм «facitote caritatem» i тепер, не розумiючи нiякоi iншоi мови, крiм латинськоi, здивовано дивився на короля Алтинiв, що так гнiвався на нього.

Нарештi його величнiсть Клопен заспокоiвся.

– Отже, пройдисвiте, – сказав вiн, звертаючись до нашого поета, – ти хочеш стати волоцюгою?

– Безперечно, – вiдповiв поет.

– Хотiти, – цього ще мало, – промовив похмурий Клопен. – Добрими намiрами юшки не заправиш, з ними хiба тiльки потрапиш до раю; але рай i Арго – рiзнi речi.