Собор Паризької Богоматері

А потiм?

– Якщо тобi пощастить украсти гаманець так, щоб нiхто не почув жодного звуку, ти станеш волоцюгою i тебе лупцюватимуть вiсiм днiв пiдряд. Сподiваюсь, тепер ти все розумiеш?

– Нi, ваша величнiсть. Тепер я вже зовсiм нiчого не розумiю. Що ж я на цьому виграю? Повiсять – у першому випадку, поб’ють – у другому…

– А бути волоцюгою? – спитав Клопен. – Хiба цього мало? Та й лупцювання буде тобi ж на користь – це привчить тебе до побоiв.

– Щиро вдячний! – вiдповiв поет.

– Ну-бо, жвавiше! – гукнув король, тупаючи ногою по своiй бочцi, що загула, мов величезний барабан.

 – Обшукай опудало, та й годi. Востанне попереджаю тебе: якщо почую брязкiт хоча б одного бубонця, ти гойдатимешся замiсть опудала.

Банда арготинцiв схвалила слова Клонена оплесками i, утворивши круг шибеницi коло, безжалiсно реготала. Гренгуар зрозумiв, що для них це просто весела розвага, i тому можна всього сподiватися. Розраховувати йому було нi на що – в цьому страшному випробуваннi лишалася зовсiм крихiтна надiя на успiх.

Поет вирiшив ризикнути, але спершу звернувся з палкою молитвою до опудала, яке збирався обiбрати i яке, певно, було легше розчулити, нiж волоцюг. Безлiч дзвiночкiв з мiдними сердечками видавалися йому мiрiадами роззявлених гадючих пащ, готових засичати i вжалити його.

– Ох! – пробурмотiв Гренгуар. – Невже таке може бути, щоб мое життя залежало вiд ледь помiтного коливання найменшого з цих дзвiночкiв? О! – додав вiн, побожно склавши руки. – Дзвiночки, не дзвенiть! Бубонцi, не брязкотiть.

Потiм спробував ще раз звернутися до Труйльфу.

– А якщо повiе вiтер? – спитав.

– Тебе повiсять, – не вагаючись, вiдповiв той.

Побачивши, що йому нема на що сподiватися – нi на вiдстрочку, нi на зволiкання, нi на можливiсть якось вiдкрутитися, – Гренгуар мужньо скорився долi. Заклав праву ногу за лiву, став на носок лiвоi ноги i простяг руку; але, щойно торкнувшись опудала, вiн, стоячи на однiй нозi, захитався на лавцi, що була тiльки на трьох нiжках; машинально схопився за опудало, втратив рiвновагу й важко впав на землю, зовсiм оглушений фатальним дзвоном безлiчi бубонцiв опудала, яке вiд поштовху його руки описало коло, а потiм велично загойдалося мiж двома стовпами.

– Прокляття! – вигукнув Гренгуар, лежачи ницьма на землi, наче мертвий.

Над головою вiн чув зловiсний передзвiн, диявольський регiт волоцюг i голос Труйльфу:

– Пiднiмiть-но цього телепня i негайно повiсьте!

Гренгуар пiдвiвся.