Собор Паризької Богоматері

Згадайте, з яким любовним зацiкавленням ваша думка i ваш погляд зверталися до цього маленького вихору пурпурно-лазурових крил, що шелестiли, бринiли, свистiли, гули, а в центрi того вихору трiпотiв якийсь невловимий образ, затiнений швидкiстю власного руху. Ефiрне створiння, яке невиразно вимальовувалося крiзь трiпотiння крилець, видавалося вам химерним, нереальним – чимось таким, чого не можна було нi торкнутися, нi побачити. І коли нарештi бабка сiдала вiдпочивати на гострому кiнчику очеретини, i ви, тамуючи подих, могли розгледiти видовженi прозорi крила, довгий емалевий одяг, двое кришталевих очей, – який подив охоплював вас, i як побоювались ви, щоб цей образ знову не перетворився на тiнь, а чарiвна iстота – на химеру.

Згадайте цi враження, i ви легко зрозумiете, що вiдчув Гренгуар, споглядаючи так близько ту Есмеральду, яку досi бачив лише невиразно у вихорi танцю, спiву i метушнi.

Поет глибше й глибше поринав у своi марення.

«Так от що воно таке Есмеральда! – думав вiн, замрiяним поглядом стежачи за нею.

 – Небесне створiння! Вулична танцiвниця! Так багато й так мало! Це вона сьогоднi ввечерi врятувала менi життя. Мiй злий генiй! Мiй добрий ангел! Чарiвна жiнка, слово честi! Вона безтямно закохана, коли рiшилася захопити мене в такий спосiб. До речi, – раптом пiдвiвшись, сказав вiн собi, пойнятий тим вiдчуттям реальностi, яке становило суть його вдачi i фiлософii, – я не зовсiм уявляю, як це сталося, але ж тепер я все-таки ii чоловiк!»

З цiею думкою, що вiдбилася в його очах, вiн пiдiйшов до дiвчини так войовничо i так галантно, що вона вiдсахнулася.

– Чого вам треба? – запитала.

– Ви ще питаете, чарiвна Есмеральдо? – вiдповiв Гренгуар так пристрасно, що сам здивувався, почувши власний голос.

Циганка здивовано глянула на нього.

– Не розумiю, що ви хочете сказати.

– Та ну! – промовив Гренгуар, дедалi бiльше запалюючись, певен, що вiн, зрештою, мае справу лише з цнотливiстю Двору чудес.

 – Хiба я не твiй, любонько? Хiба ти не моя?

І вiн простодушно обняв ii за стан.

Але циганка вислизнула з його рук, наче в’юн. Одним стрибком опинилася на другому кiнцi кiмнати, зiгнулась i, тримаючи в руцi невеличкий кинджал, випросталася так швидко, що Гренгуар не встиг побачити, звiдки цей кинджал у неi взявся; вона стояла розгнiвана й горда, стиснувши губи, рум’яна, мов червоне яблуко; нiздрi ii роздувалися, очi метали блискавицi.