Вагон №13

Пригадав, як бовванiв, оточений з усiх бокiв ворогами – розгнiваною аж до пiдвищення тиску «класнухою», мажорним татусем, що впродовж всiеi виховноi бесiди зиркав крiзь вiкно на пришкiльний майданчик, пiклуючись, аби хтось мимохiдь не зарядив по лискучому капоту його срiбного новесенького «мерса» м’ячем, i однокласником Едiком з роз’юшеним носом, який пiдплигував, немов молодий когутик, вiдстовбурчуючи пiр’я. Однак цього разу рятунком пролунав дзвiнок, i цiеi ж митi до класу увiйшла вчителька хiмii Оксана Тиборiвна.

– Остапчук, ти чому бiля дверей стовбичиш? Бiгом на мiсце.

– Йому парашут заважае. – Замiсть Любчика вiдповiв Едiк, i хтось, не втримавшись, знову мугикнув.

– Припинiть розмови. – Обрубала вчителька. – А тебе, Блавацький, я хотiла зовсiм iнше запитати.

– Напевно, що я снiдав сьогоднi? – Нахабний «мажор» продовжував блазнювати, i тим самим привертати до себе увагу збуджених однокласникiв. – Як завжди, трохи чорноi iкри, морепродукти i десерт з екзотичних фруктiв.

Кальцiй, фосфор, словом, ви самi знаете, що потрiбно людям у пiдлiтковому вiцi для гармонiйного розвитку. Клас зайшовся реготом.

– Паяц. – Коротко прокоментувала вчителька. – До дошки iз домашнiм завданням.

Нахаба Едiк ледачо виповз з-за парти, а Любчик задумливо спостерiгав, як за вiкном жене майданчиком опале листя пiзня осiнь. Незабаром стукнуть морози, i тепла вiд домашньоi грубки знову не вистачатиме. І вiн знову блукатиме вокзальним, добре обiгрiтим примiщенням у пошуках бодай тимчасового затишку той час, як мама правдами й неправдами «вибиватиме» з керiвництва залiзноi дороги вантажiвку сухих дрiв… Як це все остогидло, i де шукати просвiту? Та ще й цей нахабнющий Едiк, що проходу не дае знущаннями.

Якби не його крутий батечко, то ходив би потовчений до синюшностi, як слива «ренглод», бо ж усiм своею пихатiстю давно остогид. Але на нього «табу» – за батечковi кошти вiдремонтовано клас, закуплено новi парти й духи «Шанель номер п’ять» «класнусi» на День учителя. Вчителi з нього пушинки здмухують. Окрiм цiеi единоi, бо ж молода й однаково дерзка. Любчик вдячно глянув на хiмiчку, яка тим часом застосовувала власнi, дiевiшi засоби боротьби з нахабами.

– Блавацький, чому знову завдання не виконано? – Вiдклала на крайчик вчительського стола зошит з неторканими аркушами й вiдкрила журнал, мовчки виводячи двiйку.