Вагон №13

Кулаки поволi розтискалися, й виваженiсть поверталася до Любчика.

– Ти права. Навiщо зважати на придуркiв? – По невеличкiй паузi Любчик рушив до дверей, i вже виходячи з класу, обернувся, шукаючи очима Ельвiру. Вони зустрiлися поглядами.

– Дякую. – Коротко сказав iй i вийшов…

На вулицi дрiботiв огидний слизький дощ. Вiн бiльше скидався на мокрий снiг i уперто цiлився за завеликий комiр, що уперто вiдстовбурчувався вiд Любчиковоi шиi. Холоднi струмочки затiкали помiж лопаток i заважали йому зосередитися.

Врештi решт Любчик приспинився, скинув iз себе ненависну куртку, що зробила його посмiховиськом усього класу, i, перекинувши ii через лiкоть, почимчикував, цокочучи зубами, далi у одному светрi.

– Чому так несправедливо все у цьому свiтi? – На серцi уперто стугонiла образа. – Чому Боженько розподiляе добро не порiвну – комусь усе, а комусь – нiчого? І чомусь оте «усе» потрапляе не вартим того людям, а останнiм покидькам. А може це випробовування умисне вигадано, бо ж iнакше губиться весь сенс вселенськоi справедливостi! – Обiйшовши вокзал, Любчик твердо вирiшив мамi нiчого не розповiдати.

Не хотiв ii зайвий раз травмувати… А ще знав заздалегiдь вiдповiдь. «Життя гартуе людину». Що ж… Життя й справдi гартуе. І вiн все зробить для того, аби «мажора» пiдгартувати кулаками. Треба тiльки обрати слушний час та мiсце… Як гартувати, то гартувати на совiсть…

4. МИХАЙЛО

– Михайле Федоровичу, регламент стверджувати будемо? – Секретарка Зiночка покiрно заглядала босовi у очi.

Кожне слово, що лунало вiд нього, супроводжувалося вiдповiдною гримаскою на ii дрiбному ховрашому личку й означало «Розумiю. Слухаюсь».

– Який там регламент… – Шеф виглядав втомленим, попри те, що на годиннику – восьма ранку. – На порядку денному – одне-едине питання.

Вмить обравши вiдповiдну до ситуацii гримаску Зiночка сумлiнно перепитала.

– Яке?

– Яке – яке… – Михайло вiдверто дратувався ii псячою покiрнiстю, хоч зазвичай людська покора приносила йому задоволення.

 – Порятунок рiдноi держави, ось яке…

Нiночка розгубилася, i, здавалося, з ii маленьких невиразних оченят попiд окулярами ось-ось потечуть сльози.

– Що, так i писати?

– Пиши, що хочеш… Або нiчого не пиши. – Партiець обвiв поглядом невеличку конференц-залу, впевнюючись, що всi на мiсцях. Трохи заспокоiвся.