Вагон №13

Ї iй чомусь розхотiлося заходити досередини, вдихати сморiд хiмii, якою обробляють за кордоном мотлох, аби знищити заморськi бактерii, слухати дзявкання облiзлоi нахабноi продав чинi, для якоi отой жалюгiдний крам мае бiльшу цiннiсть, як тi люди, якi поруч нього товчуться.

І по недовгих роздумах Нiна рушила у iнший вiд крамницi бiк… Потихеньку, крок за кроком кульгала, припадаючи на травмовану ногу, у напрямку до вокзалу – туди, де у закапелку сходяться й розходяться залiзничнi колii, а поруч тулиться до рейок iхня з Любчиком халабуда, яку пiсля негоди на робочому мiсцi iй «люб’язно» надали у довiчне користування…

– Тук-тук, тук-тук… – Вiдбивав злагоджено речитатив потяг, що стрiмко наближався iй на зустрiч… – Тук-тук, тук-тук… – спiвали рейки ii улюблену мелодiю…

– Московський… – Несхибно визначила Нiна.

 – Значить, зараз п’ятнадцята сорок.

У неi нiколи не було годинника. Втiм, iй не потрiбен був годинник. У неi особистий вiдлiк часу… Тук-тук…

2. ТОНЯ

– Михайле, ти забув зав’язати краватку… – Розплющивши очi, Тоня спостерiгала за чоловiком.

Той зосереджено копирсався у паперах, намагаючись щось знайти. Зазвичай вранцi вiн щезав з дому ще до того, як вона встигала прокинутися. Однак сьогоднi чоловiковий вiд’iзд на роботу вiдбувався якось надто гучно, неначе зайвим ходiнням та грюкотом умисне намагався ii розбудити. Вiн не припасовував прискiпливо перед люстром краватку, фiксуючи бездоганно напрасовану сорочку так, як щелепи його улюбленця пiт-буля Петьки, що мертвим вузлом стискають кирк переможеноi жертви на псячих боях. Наразi комiр Михайловоi сорочки коливався у «вiльному плаваннi» й, судячи з його переполоханоi поведiнки, краватку чiпляти вiн i не збирався. Спросоння Тоня не могла второпати, що вiдбуваеться.

Знайшовши врештi якийсь документ, який довго й нервово шукав, Михайло полегшено зiтхнув i вклав його до теки. Вдавав, що не помiчае ii пробудження, але запитання перечепило його ще раз, вже на порозi спальнi.

– Михайле, ти забув зав’язати краватку. – Вже голоснiше озвалася Тоня, остаточно прокинувшись, i, збагнувши, що подiбне безпричинно не вiдбуваеться, запитала. – Що трапилося?

– До бiсу краватку, я спiзнююсь на засiдання…

– Засiдання? – Тоня здивовано перевела погляд на важкий, обрамлений позолотою годинник на стiнi. – О восьмiй ранку? (за iхнього спiльного життя бувало всiляке, але щоб таке!)

– Так. Засiдання о восьмiй ранку.