Вагон №13

Згадала про ландшафтного дизайнера й про вантажiвку, яка вже незабаром доставить за замовленою адресою справжнiй скарб – туi, кiпариси та безлiч невiдомих iй вiчнозелених екзотичних насаджень, що тiшитимуть око навiть тодi, коли все навколо вкриеться снiгом. Вдома бо, у селi, звiдки родом, саджали здебiльшого картоплю, кукурудзу та пасолю. Екзотикою вiд цього не пахло. А тепер вона вчиться бути естетом… То й що, як у державi неспокiй? У неi е питання набагато важливiшi й потребуючi термiнового вирiшення… Й до чого тут Євросоюз? За що вболiвають отi бiдолахи, що товчуться наразi на майданi? За безвiзовий перетин кордону i тим самим спрощення виiзду на заробiтки? Їх з Михайлом подiбнi проблеми не торкаються – у верхнiй шухлядцi важкого дубового трюмо мирно спочивають двi синенькi книжечки з довготривалими закордонними вiзами, якi, немов чарiвна паличка, вiдчиняють щоразу ворота у великий свiт… А тi, що на майданi… Навiщо iм Європа? Адже окрiм усунення перешкод для пересування свiтом ще треба володiти коштами для того самого пересування… Тоня розмiрковувала отак сама до себе, а сама тим часом наводила перед величезним, гаптованим позолотою на крайках люстром легенький ранковий макiяж.

Вдивлялася до рис обличчя, пiдправляла пiнцетом брiвки, втирала у оксамитову шкiру крем, перебираючи пальчиками на чолi й щоках, немов по клавiатурi. Вона й справдi надто змiнилася за десяток рокiв мiського життя. Й те, що ранiше називалося миловиднiстю й периферiйною вiдкритiстю, тепер, завдяки вправним рукам косметологiв, перетворилося у зрiлу вишуканiсть та шарм.

Задзеленчав дзвоник. Неохоче перевела погляд вiд власного вiдображення до монiтора вiдео камери – iх у будинку вмонтовано чимало. Там бовванiв незнайомий чоловiк у поношеному кашкетi та у гумових чоботах. Вiн широко й привiтно всмiхався – вочевидь подii, про якi зранку говорилося у новинах, його також не займали.

– Прибула розсада iз зеленгоспу. – Коротко вiдрапортував, прикипiвши до екрана, неначе очiкував взрiти там опонента.

Тонi стало смiшно. Перемкнувши на iншу кнопку, дала розпорядження вартовому.

– Впусти.

І вже за мить громiздка, кута з бронзи брама слухняно вiдсувалася на колiщатах у бiк. Вдячний водiй вiдкланявся невидимому добродiю й заплигнув у кабiну. Щойно машина опинилася на приватнiй територii, брама упевнено поповзла назад – неначе проковтнула ранкову порцiю iстiвного i демонстративно закрила пащеку.