Закохані у львівський дощ

 – А батько не хвилюеться?

– Вiн з нами вже давно не живе – автоматично вiдповiла я, набираючи номер.

Телефон я напевне залишила в кав’ярнi. Що за дурна звичка викладати телефон на стiл. Мати напевне вже всiм знайомим, родичам i друзям подзвонила. А якщо врахувати, що я нiколи не затримуюсь без попередження, то вона мабуть вже зателефонувала у всi морги та лiкарнi.

– Алло – пiсля першого ж гудка я почула мамин голос.

– Мамо. Це я!

– Ольго! Що трапилось? – у маминому голосi я почула страх.

– Все добре! Я здаеться загубила телефон, а вiдповiдно й годинника не маю – нiяковiючи пiд поглядом Сашка оправдовувалася я.

– Ти де? – з полегшенням запитала вона.

– Я йду до дому. Все добре. Я вже скоро буду.

– Ти хоч розумiеш, як я хвилювалася? – почала кричати мама.

– Вибач, матуся. Я скоро буду.

– А звiдки ти менi телефонуеш?

– Кажу ж, що загубила телефон. От попросила подзвонити, щоб ти не хвилювалася.

– Ольго, дома тебе чекае бесiда. – суворо повiдомила вона.

– Знаю, мамо, скоро буду.

Бувай!

– Чекаю.

Цiкаво, що я розкажу мамi….

– Дякую за телефон. – я знову розчервонiлася, адже менi довелося розмовляти з мамою при цьому зеленоокому джентльменi….

– Проблеми? – посмiхаючись, але удавано серйозно запитав вiн.

– Я б так не сказала…. Хоча примусила мати дуже хвилюватися. Думаю менi варто поквапитись.

– Зачекай хвильку, будь-ласка. Менi треба подзвонити.

Цiкаво куди вiн телефонуе так термiново? Хоча, яке менi дiло. Напевне викликае таксi, щоб iхати до дому, тому що ця iсторiя з телефоном не на мою користь.

І що за думки лiзуть менi в голову? Я ж не хочу нiяких стосункiв з цим чоловiком… чи хочу..?

– Рома, привiт. Менi потрiбна зараз машина. Я де? За басейном Динамо. По дорозi до Нового Львова. І ще менi потрiбен гарний букет квiтiв. Якщо знайдеш, то червонi троянди з бiлими орхiдеями. …. Чекаю… Добре, 10 хвилин.

Напевне iде на побачення. Заздрю я тiй жiнцi. Та що ж таке! Мене це не повинно хвилювати, тим бiльше розстроювати. Ми знайомi декiлька годин i все.

Треба прощатися i йти до дому, тому що менi неприемна думка, про його побачення. Що ж за дурницi в мене в головi? Вiн менi нiхто. Он iде маршрутка якась…

– Олександр, дякую за приемну прогулянку, але вже мушу бiгти. Приемно було познайомитися. – Швидко промовила я.

– Зачекай! Ти куди? – Здивовано i вже без посмiшки запитав Сашко.

– До дому. Йти ще довго, а мама хвилюеться. Он як раз мiй автобус. – прибрехала про причину я.

– Нi! Стiй.