Поринь у книгу

– Чудово, тодi домовимося, – автомобiль загальмував бiля новенькоi багатоповерхiвки, яка височiла над iншими будiвлями, – на вихiдних ми з тобою обов’язково поiдемо до торговельного центру, який нещодавно вiдкрився пiд Киевом. Там е великий парк розваг. Прокатаемося на всiх атракцiонах по десять разiв. А потiм ще й у кафе. Можеш i друзiв iз собою взяти.

Максим видавив iз себе усмiшку, яка бiльше нагадувала вишкiряння. Чомусь настрою взагалi не було. Навiть обiцянки батька не пiдiймали його.

– То що? Згоден?

– Добре, – Максим усмiхнувся ще ширше, хоча прекрасно розумiв, що батько мiг сьогоднi говорити одне, а в недiлю сказати взагалi iнше.

Якщо в нього знову з’явиться якась робота, то про обiцянку сину вiн не згадае.

– Все ж, попри те, що сьогоднi поiхати ми не можемо, про подарунок я не забув. Витратив багато сил та часу, щоби знайти його, але змiг, – чоловiк дiстав з-пiд пiджака невеликий пакунок, запечатаний у картонну обгортку. Найiмовiрнiше – книга. Невже та, про яку Максим мрiяв ще з десяти рокiв?

Очi хлопця засяяли.

Уперше за день вiн щиро усмiхнувся.

– Це, – невпевнено сказав Максим, беручи в тремтячi руки подарунок. – Це вона?

– Хто? – батько вдав, що не розумiе, про що йде мова.

– Це та книга, яку я просив? – Максим дивився на запакований подарунок так, наче то був злиток золота, а не звичайна книга.

Батько знизав плечима:

– Не знаю. Бiжи додому. Там розпечатаеш i побачиш: та книга, чи не та.

– Дякую, тату.

У схожi моменти мама завжди нахилялася до сина щокою, натякаючи, що пора вiддячити iй поцiлунком. Батька ж хлопець поцiлувати не наважувався.

– Я не ображаюся, що ти не змiг сьогоднi поiхати. Я люблю тебе й без цього.

Батько хотiв сказати щось у вiдповiдь, але в кишенi завiбрував телефон. Махнувши сину рукою, вiн притулив телефон до вуха.

Максим вiдкрив дверi велетенського автомобiля й зiскочив на тротуар. Махнувши батьку, вiн сподiвався, що той махне у вiдповiдь, чи хоча б усмiхнеться на прощання, але той повнiстю поринув у розмову по телефону.

За секунду, автомобiль рушив iз мiсця. Максим же побiг додому, бажаючи якнайшвидше вiдкрити подарунок.

3

Коли Максим увiйшов до квартири, радiсний настрiй знову зник. Пустi стiни квартири, наче придушували його.

«Синку, це ти?»

Цi слова повисли над Максимом. Саме ними мама завжди зустрiчала його зi школи. А зараз хлопця зустрiчала лише тиша.