Амба. Том 1. Втеча

– Дозвольте вiдрекомендуватися, молодий чоловiче, – трохи пiднiмаючи капелюха, почав Проф.

Тi, хто бачили його вперше, i справдi думали, що перед ними вчений: ходив поважно-статечно, прямо, не поспiшаючи, з гiднiстю, а коли близько не було замполiта й Лютого помахував палицею; i обличчя в нього випещене, завжди свiжовиголене, й акуратна борiдка клинцем. Тiльки зарозумiла мова вказувала, що поважний птах ходить не в своему пiр’i, але нiхто точно не мiг сказати: через незнання Проф розмовляе з помилками та недоречно вживае окремi слова чи це особливий злодiйський шик…

– Я завiдувач кафедри суспiльно-соцлогiчних наук i людських спiввiдношень, – поправляючи капелюха, вiдрекомендувався Проф.

 – А це логопеди – моi учнi та послiдовники.

– Викладаемо логiку i педику…

Верблюд та Маестро «вiдрекомендувалися»: перший далеко прицiльно сплюнув, другий пiдморгнув одним оком, мовляв, знай наших…

– Як розумiете, молодий чоловiче, в цей час усi ми перебуваемо в творчому вiдрядженнi в палко улюбленому науково-дослiдному iнститутi пiдвищення квалiфiкацii.

Перебування в НДІ приносить колосальну, нi з чим не зрiвняну користь, i можна лише шкодувати, що домогтися сюди вiдрядження вельми й вельми нелегко навiть для обдарованих та фантастично вiдданих науцi людей. Що можу сказати про свою кафiдру? – Проф на хвильку замислився, погладив лiвою рукою борiдку. – Робота в нас цiкава, нова й дуже перспективна. Континент цiлком набрано, та й ми особливо не поспiшаемо приймати на кафедру новачкiв. Але зараз випадково з’явилася вiльна вакансiя, i ми могли б, як виняток, iз випробувальним термiном прийняти вас до себе.

Макар мовчки слухав велеречиву, з безглуздими виразами i помилками мову Профа. У тюрмi й у колонii бачив усiляких типiв. Знав, що в зонi сила кулакiв – основне мiрило поваги до людини. Проте до такоi розмови не був готовий.

– Я бачу, молодий чоловiче, наша нетравiальна пропозицiя несподiвана й не вельми зрозумiла?! – витримавши паузу, продовжував Проф.

 – Тодi контурнi деталi й iншi формальностi пiдкажуть моi асистенти.

– А чого, кореш, розмовляти? Давай в нашу бригаду, – озираючись на всi боки, зашепелявив Верблюд. Його щоку до вуха перетинав глибокий шрам, вiд чого обличчя здавалося завжди усмiхненим.

«Бойовi заслуги заради науки», – зазвичай вихвалявся вiн.

– А менi i в нашiй не колеться, – буркнув Макар. Із таким, як Верблюд, почувався вiльнiше.

– Базарь, кореш, базарь.