Амба. Том 1. Втеча

2

– Як наказано – доставив, Федоре Карловичу! Тiльки даремно час витрачаемо – контра, – зi знанням справи доповiдав конвоiр. – Захватаева я з фронту знаю. Вiддана Революцii людина. Рiдного батька не пожалiе.

– Дякую. Ви вiльнi, – нетерпляче зупинив «Дзержинський» доповiдь чекiста, ховаючи посмiшку у вусах. Захватаева не лише знав – двiчi рятував вiд лютоi смертi.

Вiд несподiванки Іванов оторопiв. Виявляеться, не вiн обвiв конвоiра навколо пальця, а голова викликав до себе. Чи то вiд здивування, чи то вiд п’янкого, як вино, пiсля сморiдноi камери повiтря арештант задихнувся i розгубився так, що не зумiв вiдновити в пам’ятi початок розмови.

– Не можу. Розумiете, рука нiмiе! Робiть, що хочете, але не можу, Фелiксе Едмундовичу, – дивлячись на фотографiю Дзержинського, випалив, як зiпсований грамофон, Іванов, i вiдразу виправився. – Пробачте, Федоре Карловичу…

– Та ви заспокойтеся. З рiзних причин не можуть, – голова губчека уважно роздивлявся безвусого юнака – не бреше, але не це головне. Найважливiше зрозумiти, чому людина вчиняе так або так.

– Але я не мiг! Розумiете, не мiг!

– Можливо, ви не впевненi у винi тiеi людини?

– Як не впевнений? Я ж слiдчий! – Іванов здивовано поглянув на «Дзержинського». – Контра! Справжнiсiнька, махрова контра.

– Інтуiцiя iнколи пiдводить.

– При чому iнтуiцiя? Повторюю, я слiдчий. Не бабка-ворожка. – Іванов здивовано дивився на людину в шинелi, не в змозi приховати розчарування: «Як таке каже той, хто знае Першого чекiста Республiки?» – Контра сам зiзнався у скоеному.

– Арештант iз рiзних причин зiзнаеться. – Голова губчека, здавалося, не помiчав здивованого погляду.

– Зрозумiло, зiзнання – не головний доказ провини. У справi речових доказiв вистачить на двох. Логiка, свiдки – все чисто, як погожий день. Без помилки.

– У чому ж справа? Революцiя – не гра в козаки-розбiйники. У всi часи революцiя – жорстока i кривава справа. Тут – хто кого.

– Усе розумiю, але не можу, – вiд уважно-проймаючого погляду, який, здавалося, пропалював до самiсiнького денця душу, стало нiяково. – У бою – рубав, стрiляв. Там нарiвнi. Там, ви правильно сказали, хто кого. А бiля стiнки… Бiля стiнки – почуваешся, як перед немовлям. Нi-нi, не зможу. Як в очi поглянути? А в спину – не по-чоловiчи. Наче бандит iз-за рогу…

Мовчки, не перебиваючи, слухав старший за вiком i посадою, але ще молодий i твердий духом революцiонер.