Амба. Том 1. Втеча

Що довше й гарячковiше доводив Іванов, то бiльше проймав гострий вiдчутно-гарячий погляд. Живий погляд i обличчя, нiби з каменя або дерева витесане. Обличчя-фреска. Не жива людина – пам’ятник. Хоч зараз на майдан. На п’едестал.

А Іванов усе говорив i говорив, нiби знав: як тiльки замовкне – тiеi ж митi опиниться бiля стiни. І Захватаев iз наганом у руцi. Щоправда, iнколи хотiв зупинитися: який сенс нагромаджувати слова перед кам’яною статуею, але живi очi знову й знову запрошували до розмови.

– Чинiть, як знаете, Федоре Карловичу, але стрiляти в неозброену, по-своему порядну i переконану у своiй правотi людину не зможу.

– Розумiю. Усе розумiю. – Голова губчека вийняв руку з кишенi шинелi, сперся на стiл. – Смертна кара – це протиприродне явище. Але в певнi перiоди iсторii людства бувають випадки, коли вища мiра – необхiднiсть.

– У життi все бувае. Але навiщо перегинати палицю? Навiщо терор проти жiнок або…

– Ви про що? – запитання пролунало нетерпляче суворо.

– Хоча б Нижнiй.

– А якщо самодiяльнiсть на мiсцях?

– У Нижньому не самодiяльнiсть. Мабуть, знаете про телеграму з Центру, – Іванов звiв повiки, заворушив губами. – Розстрiляти. Нi-нi, пробачте. Розстрiляти потiм. «Треба напружити всi сили, навести масовий терор, розстрiляти i вивезти сотнi повiй, якi споюють солдатiв, колишнiх офiцерiв».

– Оце пам’ять! – господар кабiнету знову з пильною цiкавiстю дивився на заарештованого, вiдчуваючи, що той не переказав, а процитував текст телеграми.

– Не скаржуся. Це в мене з дитинства. Раз прочитав – на все життя. Само собою, якщо цiкаво або страшно.

– Нумо, – «Дзержинський» схилився над аркушем паперу.

Цього разу Іванов без запинання повторив текст телеграми.

– Можливо, пропустив яке слово. Або зробив перестановку. Щось миготить, але не пiймаю. Але в цiлому – точно.

Пiзнiше, перевiривши ще раз текст телеграми, голова губчека переконався, що Іванов пропустив лише одне слово «негайно» та в самому кiнцi не згадав пiсля слова «офiцерiв» – «тощо».

– Так що сталося з дамами найдревнiшоi професii?

– Як що? – здивувався Іванов. – Ви сумнiваетеся, що такi накази Центру саботують? Про щось путне можуть i призабути. А палити патрони – охочих хоч греблю гати. Особливо, якщо натура в людини гнилувата.