Дума про Хведьків Рубіж

Та ж нiччю вони повставали з могил своiх i пiшли ближнiми хуторами, лякаючи запiзнiлу молодь.

Шукали Максима…

VІ

Ви коли-небудь бачили, як страчують упиря?

Це, поза сумнiвом, – незрiвнянне видовище.

Десь за пiвгодини до свiтанку смертнику вiшають на шию православний хрест – той, що ним iще вчора правили службу. Смертник корчиться в муках, падае на землю, звиваеться, як гадина, його пiдiймають – тягнуть до ешафоту.

Навкруги – юрби людей.

Смiються, глузують, плюють йому в обличчя.

Смертника повiсять, але вiн не помре вiд цього.

Вiн чутиме, як хруснуть шийнi диски, як на хвильку паралiзуе тiло.

Як буде скандувати юрба…

Кiлька найдовших митей у його життi, i шкiра почне тлiти вiд дотикiв перших променiв сонця, що сходить.

Смертник згорить заживо.

Інквiзитор завжди правий – це знае будь-хто iз в’язнiв таемних тюрем Святого Престолу по всiй Європi. Будь-яка молода вiдьмочка чи згорблений старий проповiдник – будь-хто.

Хтось iз великих сказав колись про тих нещасних: «Життя, вбите в слово – еретик».

Це – десята доля правди.

Той час був часом непристойного збочення побожностi й вiри. Час, коли мiсiю Христа прирiвнювали до масових убивств невiрних, до страшних, всепоглинаючих мук.

До смертi.

У тих тюрмах знали, що таке тортури. Що значить бути iграшкою в руках своiх катiв.

Життя, вбите в слово – Єретик.

Інквiзитор завжди правий.

Топеша завтра стратять.

Вiн сидить, схиливши голову, на мокрiй пiдлозi тюрми – закрив руками лице…

VІІ

– Так не повинно! Не повинно бути! Так неправильно! Але чому? Чому ми покохали один одного? Чуеш? Ти мене чуеш, Мирославо?!

Іван схопив дiвчину за плечi майже сердито, але навiть при цьому не мiг вiдвести очей вiд ii вроди.

«Як же я ii кохаю» – «Але це неправильно!» – зразу ж додавав внутрiшнiй голос. «Ой леле!»

Мирослава плакала. Іван навiть не намагався уявити, якими холодними були ii сльози. Якими вони можуть бути холодними, коли парубок ось ледве тримае ii за плечi.

Бо долонi його опiкае якийсь сирий, майже трупний холод.

– Іване, – тихо-тихо вимовляе дiвчина.

– Що, серденько? – Іван i сам уже майже плаче, обiпершись об пiдпiрку хати.

– Я вагiтна.

VІІІ

Іванова мати помирала довго i так само довго мучилась. Із ii кутка було чути верески, прокльони, просто матiрну лайку наперебiй iз кашлем. Часом вона до когось розмовляла, часом просто плювалась на всi боки.