Дума про Хведьків Рубіж

Галя цього не знала i не повинна була знати.

Вона майже все життя прожила в рiдному селi. Вона чула хоч щось подiбне Максимовiй iсторii хiба вiд якоi язикатоi баби на печi. Та й навряд чи сама та баба вiрила в те, що меле. Галя не знала й не мала знати. Вона нiколи б не зрозумiла, чому та рана вже декiлька лiт не тiльки не заживае, а ще й продовжуе кровоточити так сильно, що двiчi на рiк (на Спаса й на Покрову) доводилось боротися за життя, що б не померти вiд обширноi кровотечi. А в iнший час постiйно змазувати руку настоем iз рiзного зiлля, спосiб приготування якого знав хiба тiльки сам Максим.

Щоб та рана не загнилась, щоб там не завелись черви, щоб уся рука не засохла i не пропала.

Галя б нiколи не збагнула. Вона б нiколи йому не пробачила.

Максим навiть заздрив Галиному незнанню. Заздрив тому, що вона може жити й радiти життю. Просто жити – те, чого вiн, Максим, уже давно не мiг.

Але все ж Максим був цеi хвилi щасливий. Щасливий, що зустрiв Галю, що врятував ii, що оце зараз мiг так просто йти з нею поруч i розмовляти.

Коли Галина нога зовсiм розболiлась, Максим узяв дiвчину на руки й понiс. Вiн крадькома милувався своею супутницею.

Яка ж вона все-таки прекрасна! Як переливаються сонячнi променi в ii злегка хвилястому волоссi! Як блищать ii карi оченята! Яка вона прекрасна й чудова – дiвчина, що змусила болiти його, Максимове серце.

Серце, якого у нього нiколи не було.

ІІІ

Ішов дощ.

Не було нi грози, нi вiтру – просто звичайний осiннiй дощ.

Мряка.

– Давай я щось тобi накину на плечi – ти ж застудишся!

Іван i Мирослава сидять на призьбi його будинку. Вона – у звичайнiй сорочинi i якiйсь накидцi на зразок величезноi чорноi хустки.

– Ти ж знаеш – я не застуджуся.

– Все одно якось…

Іван гладить ii розпатлане хвилясте волосся.

– Ти забереш дитину, Іване?

– Звичайно, але ж ти нас не покинеш?

Мирослава встала пiд дощ. Здавалося – гнiвалась.

– Ти ж знаеш, Іване, я нiколи не дам iй того, що даси ти.

Я не навчу ii жити серед людей. Не влаштую iй щасливоi долi. Ти ж знаеш!!!

– Може, все ще можна змiнити?

– Нiчого не можна змiнити! – дiвчина вiдкинула неслухняне пасмо, що впало на очi. – Наш час давно пройшов, Іване…

ІV

Вiрний слуга святоi iнквiзицii, iм’я якого, на жаль, згубилось у вiках, а звали його всi просто Пастир, був у статевому вiдношеннi вельми розпусною людиною.