Дума про Хведьків Рубіж

Так iй здавалося до зустрiчi з Іваном. Яке може бути кохання! Яке може бути кохання, казали всi – монашки, настоятельницi – всi! Але iй було плювати. Вона покохала цього хлопця усiею душею, всiм серцем, якi, здавалося, знову забились у безглуздому мертвому тiлi. Їй хотiлося лiтати, i вона летiла. Вона пролiтала кожну нiч, оминаючи дзвiницi путивльських церков над степами й хуторами, ярами i рiчечками в очеретах, туди, на любу серцю Чернiгiвщину, де жив ii коханий. Рiдше вiн сам приiздив до неi в Путивль. Рiдше, бо то велика вiдстань для людини.

Велика для людини i незрiвнянно мала для упиря.

ІІ

– Прокидайтеся!.. Пiдемо вже.

Максим легенько поворухнув Галину за плече i, поки вона, сонна, протирала очi, подав iй шматок хлiба, шматок сала i огiрок.

– Нате ось, у чумакiв вимiняв.

– На що?

– Та… На тютюн. У мене його й так удосталь. Здоров’я треба берегти…

Як поiли, випили ще кухлик молока (Максим казав, також вимiняв, хоча Галя не дуже йняла тому вiри).

Стали збиратися.

Максим скочив на коня, посадив Галинку поперед себе i вдарив по стременах. Кiнь збiг по схилу пагорба рисцем, а тодi вже далi на шляху дав галоп.

– Там болiтце перейти треба, – каже Галя. – Я знаю дорогу…

* * *

Подорожнi йшли рядком, оминаючи очерет i невеликi болотянi калюжки. Максим – трохи збоку, пiдтримуючи Галю за руку, а кiнь плентався позаду.

– Скажiть, а якщо я надумаю у вас оселитися, то можна буде якiсь будови придбати для першого часу?

– Можна, звичайно, тiльки грошей багацько треба.

– Ну, за цим не постоiть.

– А ви, мабуть, теж козак?

– Та нi. Служив у одного полковника на побiгеньках iще давнiш, так вiн i сам на Сiчi не був нi разу. Не те що там я.

Галя була дуже красива. Максим помiтив це ще там, бiля вогнища, а вранцi, коли вона тiльки прокинулась, вiн, поглянувши на неi, чогось подумав, що то, мабуть, найкраща дiвчина, яку довелося зустрiчати на своему вiку. Вiн навiть вiдчув у грудях якийсь гострий незносимий бiль, наче то болить серце.

Галi було чимраз важче йти з хворою ногою через болотну багнюку.

Вона, нахилилась, сперлась рукою на здорову ногу i ненароком помiтила Максимову лiву руку.

– Який страшний шрам! Звiдки вiн у вас?

Парубок сховав руку в рукав сорочки, а потiм ще й одвiв за спину.

– Та то ще в дитинствi десь обранив, навiть не пам’ятаю де.

– А рана здаеться такою свiжою, наче ось-ось кров пiде.

Ота кров iшла.