Хурделиця

Лисиця звернула до крайнього двору на крайнiй, околичнiй вуличцi села, вона прошмигнула обнiжком i минула виполений городик, звернула в росяний, злегка зарослий садок i довго кралась там у тьмi i тишi, кралась до курника. Кури совались там собi на жердинах та сiдалах.

Гайнув ще прохолодний вiтер з полiв, пронiсся над стрiхою хати. І тут лисиця вiдчула щось геть непевне. Вона не могла втямити, що се лякае ii так, направду страшить ii, i чим далi, тим дужче, тут, на околицi сонного людського села, серед глухоi тьми та безгомiння липневоi ночi.

Щось наче наближалось сюди. І то був не швидкий потяг з Конотопа, що мчався собi десь вiддалiк, занурюючись вагонами в предковiчнi тумани осушених болiт, то був не гурт втомлених комбайнерiв з шоферами, що вже, певне, й роз’iхалися з полiв, нажнивувавшись сьогоднi, то були не стривоженi чимось хазяi курника, хлiва i всього дворища – в хатi-бо було тихо i хазяi спали мертвим сном. Але щось наближалось сюди.

І це щось невимовно тривожило лисицю, цього природженого хижака висохлих болiт i скорботних вiддалених лiсосмуг вздовж залiзничноi лiнii, малолюдних окружних сiл.

Вона звелась на лапи, облишивши крастись, принюхалась, прислухалась. Але нiц не чула, а те ЩОСЬ усе наближалось. Лисиця крутнулась на мiсцi й ледь чутно заскавчала.

Наскiльки загрозливим, ба навiть не так – наскiльки чужим, непевним i загрозливим було, те що наближалось! І дивнiш за все – лисиця не пам’ятала, щоб вiдчувала коли подiбну загрозу, подiбну тривогу, вона узагалi наче нiколи не почувалась так.

Щось наближалось, щось невiдворотно наближалось.

Раптом лисиця пiдвела свою морду, принюхуючись, вдивляючись – так, немов загроза нависала просто над нею, немов хто пiдкрався до неi в тишi i тьмi липневоi ночi, аби вбити. Згори ж лився лише далекий примарний свiт Чумацького Шляху.

Лисиця ще раз заскавчала та кинулась геть. Через хащi малини та порiчок, навпростець прополеним городом, а тодi через рiвчак до миршавоi дiбровки, чимдуж в бiк залiзничноi лiнii.

Вона бiгла i бiгла, а над стрiхами сiльських хат позад неi усе мерехтiв неприродно рясний зорепад.

ЗОЛОТОКОСА КРАСУНЯ

(осiнь 1987-го)

1

Вона зайшла в Нiжинi, сама затаскала до вагону валiзу та двi важкi сумки, нiхто навiть не помiг. Та й кому було помагати – двi огряднi жiночки, якась бабця… бiльш наче нiкого й не було.