Хурделиця

Дiвчата з ii групи поiхали ще на обiднiй, а вона оце провозилась до вечора… Хай би йому лихо!

Аня поставила своi пожитки на пiдлогу, аби перевести дух – так i осталась стояти в тамбурi, коли поiзд рушив. Додому! Їй так хотiлось додому – просто сил не було. Вона, вiдверто кажучи, й не хотiла нiкуди вступати, геть нiкуди. Хтозна, правда, що б вона робила – сидiти на шиi в батькiв також негоже, ясна рiч. Та мало там – онно ii однокласниця Дарина осталась же вдома в селi, диспетчером в колгоспi батько прилаштував.

Аня була сором’язливою дiвчиною i навряд чи кому й сказала би про свою вiдразу до навчання. Та й тато ж казав – спочатку важко буде, а там втягнешся. Щось нiяк не втягувалась, а вже ж другий мiсяць пiшов.

Може, й правда мине? А зараз – додому! Хоча б на однiсiнький вихiдний. Подумала ще, що мати, може, буде сваритись за невипраний та недоладований одяг, котрий везла оце з собою. Та нi – напевне, не буде, чого iй сваритись? І так знае, яка з Анi хазяйка.

Зате онде привезе додому гостинцiв – дрiбничка всяка, те та се, а одначе батькам приемно буде, в селi-бо не дуже й купиш.

Глядiла ще в вiкно тамбуру – там проносились скошенi поля, безiменнi полустанки, вiддаленi села в надвечiрнiй iмлi. Впала тiнь вiд лiсопосадки, i Аня вгледiла у вiдображеннi себе – середнього зросту, свiтло-русу, в своiй нещаснiй квiтчастiй суконьцi, змарнiлу, втомлену, з отими ненависними пiдлiтковими прищиками на чолi, котрi нiяк не хотiли сходити!

Врештi видихнула, взялась за сумки – поволоклась у вагон, ой вiк би його не бачити! Вагон був напiвпустий – сидiли отi огряднi жiночки, якась група старших чоловiкiв грала начебто в карти.

Тут-бо важка валiза й вислизнула з ii рук. Вона ледь не скрикнула… аж раптом валiзу ту ледь не коло самоi землi спiймали чоловiчi руки. Аня похитнулась i вхопилась за сидiння вiльною рукою.

Це був хлопчина, може, трохи старший за неi, в сорочцi, блакитнiй тiльняшцi пiд нею, вельветових штанях. Вiн теж був русявий, трохи темнiший за Аню, очi блакитнi, погляд приязний, добродушний, сам весело всмiхаеться. Як на Аню – симпатичний навiть.

– Ой, дякую… – розгублено вивела вона (боже, який сором!). – Та що ж це?.. – крутнула роздратовано головою.

– З ким не трапляеться… – ще бiльш приязно всмiхнувся вiн, од чого Анi навiть трохи полегшало.