Хурделиця

 – Приземляйтесь, – вказав на вiльне мiсце навпроти себе.

І, навiть не спитавши дозволу, заштовхав ii валiзу мiж сидiнь.

Вона знов нерiшуче роззирнулась по вагону, а потiм все ж всiлась навпроти нього. Подумала про себе – цей наче чiплятись не буде, а там хтозна… Все ж несвiдомим рухом оправила суконьку перед тим, як сiсти.

– Ви чи здалеку? – знов нiяково всмiхнувся хлопець. – Так навантажились…

– Та… – вона знизала плечима, дивлячись у вiкно. – Додому iду… З навчання.

– А чи так рано вивчились вже?

– Що? – Аня зиркнула на нього, не розумiючи, а тодi махнула рукою: – А, нi… на вихiдний лишень.

Вiн ii обережно перебив:

– Скучили?

Вона сумно кивнула головою, i на чоло опали русявi кучерi.

– Скучила.

Помовчали трохи, слухаючи гуркiт колiс та глухий скрип вагону – за вiкном проносились тi ж самi скошенi поля, безiменнi полустанки, вiддаленi села в передвечiрнiй iмлi.

Вiн подав iй п’ятiрню:

– Стас. Можна Стасик, мене так всi називають, – розвiв руками, немов вибачаючись.

Вона потисла йому руку, вiдзначивши про себе мимохiть, що iй якось незвично приемно з ним, затишно… Наче вдома?

– Аня. Анюта – ось як мене всi називають, але я тодi страшно лютую – майте на увазi.

– А нащо ж признались?

– Та, все одно…

– Я зрозумiв. От вже цi дражнилки. То ви звiдки? Чи… то таемниця?

– Та з Пiдлипного, яка таемниця? А ви?

– З Бахмача. Але iду не туди.

– А куди?

– А здогадайтесь!

– М… Що, в Пiдлипне теж? – вона здивовано вирячилась на нього.

– Нi, насправдi ближче, в Халiмоново, але вийдемо, виходить, разом. Хоч пожитки вашi донесу.

– Так вам ого ще куди телiпати!

– Ну, а що ж вдiеш? Туди потяги не доходять. Полем пiшки хiба…

– Правда.

Ще помовчали з хвилю.

– Я насправдi вас добре розумiю, – заговорив хлопець. – Я сам не навчався, правда, пiсля школи… одразу в армiю, в учебку, а звiдти в Афганiстан. Отаке.

Аня спинила на ньому розгублений погляд.

– Ви там… – мовила несмiливо. – Тобто… – запнулась. – І iдете додому?

– Що? – здавалось, вiн не зрозумiв. – А, нi… Я ще на початку липня на дембель вийшов, ну – вернувся, словом. Оце тиняюсь тепер, як неприкаяний. В Халiмоново товариш мiй живе. Ваня Шеремет, не знаете такого?

– Та… То ж далеко, – протягла вона, немов виправдовуючись.

– І справдi, – погодився вiн. – Оце катаюсь не скiльки по дiлу, а так… Аж не вiриться, що вже вдома.