Дим

Спускали на рушниках, i один рушник не змогли витягнути – застряг. Махнули рукою i бросили.

Тодi знов нiчого, i згадуеться зразу, як iшли вже назад, i Антонiв сусiд iз другого боку, Пашка Маоцзедун, – прозивали так, бо той служив на китайському кордонi колись, так от – той Пашка в Антона попросив цигарку i закурив, а спереду них iшла ота Валерчина старша дочка з якоюсь не нашою дiвчиною, чи то подругою, чи бозна… І от вони iдуть i гомонять, а Антон наче мимоволi прислухався.

– Я… я считаю, что нужно… нужно воспринимать как данность, – говорила Валерчина старша.

 – Так или иначе ведь все умирают.

Пашка курив трошки спереду, i дим летiв Антону в лице.

II

«Привiт iз Литви! Дорога Іринко, сьогоднi пiсля обiду отримав вiд тебе листа, за який тобi дуже вдячний. Напишу трошки про себе. Служба моя йде нормально. Вже зробив два стрибки з лiтака. Напишу детальнiше. Другого числа в нас увечерi була попередня пiдготовка, а наступного дня встали о пiв на п’яту ранку та побiгли на аеродром за шiсть кiлометрiв.

Прибiгли туди, парашути вже були там, одяглись. Багато разiв перевiряли перед стрибком. Стрибало нас по дев’ять чоловiк iз сержантом. Словом – стрибнули чудово. Правда, погода була не дуже, часом накрапав дощ та був вiтер. Але лiтаки не припиняли роботу, один за одним злiтали та сiдали. Пiсля стрибкiв поiли. Почали вкладати парашути на наступний стрибок з автоматом. Вкладали цiлу нiч до п’ятоi ранку. Поспали двi години, i на заняття. Займалися три години, i начальник штабу наказав усьому особовому складу нашого взводу поспати до обiду. П’ятого числа прокинулись о шостiй ранку на стрибки. Стрибнули, i одразу наш взвод заступив на добу в караул. Ну от i все, така моя служба, Іринко».

Ледь впоралися з тими похоронами та одбуванням, а Ірина вже смикнула Антона – треба йти до Маоцзедунiв, мае ж дзвонити Лариса зi Смоленська. Так i пiшли вдвох вуличкою, сяк-так розпрощавшись iз бабою Манею, саме смеркло вже.

В Антона телефона не було, а в тих Маоцзедунiв був – дали iм недавно номер бувшоi ферми карабутiвськоi. Отож i дзвонила Лариса сама iм, бо звiдси в Росiю дорого, а ще ж од чужих людей. Домовились, що подзвонить вона сьогоднi, о дев’ятiй вечора – у них уже о десятiй, виходить. Мали б домовлятися, коли iхатимуть. Коли iх зустрiти…

– Ну что, братиш… билеты вы взяли? – донiсся гортанний Ларисин голос iз далекого мiста в чужiй краiнi.