Дим

Тодi як явився той пiп з двома жiночками – чи пiвчими, чи матушками, чи як iх там в бiса? Як тодi той пiп повагом входив у хату, забаскаличився над покiйним – покривало там йому не таке, те та се… «А чого ж не таке, – подалась баба Маня, – я ж iще ранiш приготувала, у бабiв випитала…» Нi, не таке, треба в нього купувати, причепився й до хрестика чи до чого там ще, Валерка полiз мовчки за грошима.

– А греби ж твою матiр… – просичав крiзь зуби Антон, стоячи в сiнях.

– Антош… – поклала йому руку на плече Ірина.

 – Ось хай.

Де вона й взялась тiльки, та Ірина? І завше з нею так – як з ним, Антоном, щось не те, так вона вже й тут.

А вiн наче одразу, через куртку та сорочку, одчув тепло ii руки, одразу наче весь обм’як, повеселiв. Завше з тою Іриною так.

І все згадувалась якась нiсенiтниця з того похорону – то як ставали на поворотах, i батюшка окидав суворим поглядом натовп. Деякi чоловiки там курили, не ховаючись навiть.

– Ви хоч би шапки поскидали, – суворо буркнув пiп.

Тодi йшли через тi комори, i подумалось Антону, що це ж i стара машина Йвановича тут тепер – та сама бортова, яку просили з обiду ще, i пожарка, на якiй вiн перед пенсiею робив.

Пожарку на зборах теж постановили оддати селу, але кому це тепер болить? Чи й оддадуть? А бензин же ж хто купить – сiльрада? А ремонтувати хiба по черзi будуть? А запчастини? А пожежна команда що ж – за бажанням? Чи й стюмляться? Ото така дурниця верзлася, як iшли на той цвинтар.

Тодi на цвинтарi пам’ятав, як голосила баба Маня.

Щиро, але наче трохи по-навченому – на кого залишив, та як же ж я без тебе… Валерка стояв понурий – очi на мокрому мiсцi, але стояв смирно. Жiнка до нього тулилась, а старша дочка трохи осторонь – опустила голову. За тим згадувалось, як пiп виспiвував вiчную пам’ять, а якiсь старi баби у Антона за спиною гомонiли впiвголоса:

– Цей батюшка ох i спiвае гарно, ох i гарно!.. А отой шпотiвський у покiйноi Палажки так тiльки бубонiв собi пiд носа…

Аллах акбар…Чи вам тут концерт?.

. – хотiв було буркнути Антон, але вмить спохватився.

Як уже одчитав панотець, то стали пiдходити прощатись, i баба Маня прощалась останньою. Голосила, примовляла, а тодi трохи примовкла, i хтось iз копачiв хотiв було вже накривати, а баба Маня як зойкне:

– Пiдождiть! Я ще не попрощалась, ще нi!

Наче хотiла вдержати Йвановича на цьому свiтi.

Тодi забивали труну гвiздками, i глуха луна розносилась стареньким цвинтарем пiд похмурим осiннiм небом.