Дим

Але остання дивина сталась iз дiдом рокiв за два до смертi. А саме – народилась Ірина, i дiда як пiдмiнили, дiвчинка стала в нього улюбленицею, та ще й якою! Варто сказати, що вiн едину ii називав по iменi. Та, власне, сам же i наказав наректи дiвчинку Іриною. Пояснив скупо, що так, мовляв звали його покiйну сестру, i оця дитина, мовляв, як двi краплi води на неi схожа.

Врештi старий Кандиба вмер, проживши бiльше нiж дев’яносто лiт. Перед смертю вiн усе заповiдав онуку, щоби поховали його на тому старому запущеному цвинтарi коло колишньоi церковки, але онук на те лишень лаявся, мовляв, що ви ото, дiду, надумали, га? Цвинтар той з дня на день розкидати думають, там уже бозна од коли нiкого не ховають, та й узагалi – не мелiть ото дурниць! Врештi в один iз погожих осiннiх вечорiв дiд спокiйно собi лущив кукурудзу на порозi, а тодi одiйшов до сну.

А на ранок прокинувся i позвав онука.

– Де Іринка? – спитав його.

– Спить онно ще, – одповiв той.

Іринцi тiй тодi рочкiв два-три було, здаеться.

– Чого ви, дiду?

– Вмирати буду, – зiтхнув старий Кандиба.

І тут же важко видихнув. І вмер.

Поховали його, ясна рiч, на новому сiльському цвинтарi, а через скiлькись рокiв сталась iще одна дивина – остання дивина, пов’язана з цим дивним дiдом.

Було се вже, либонь, в перебудову, Ірина саме вчилась у старших класах. Приiхали якось до дворища Кандиб двi якiсь машини не нашi, i пройшли якiсь мiськi люди в двiр. Там не дуже й довго поговорили з батьком Ірини, i одбули собi, а по селу пiсля того випадку поповзли всякi неймовiрнi чутки.

Хто казав, що то були якiсь газетярi столичнi, а хто навiть – що то, мовляв, якiсь родичi Кандиб iз-за кордону, i родичi, що важливо, заможнi. А хто й узагалi повiдав, що Ірина, чогось саме Ірина, тепер спадкова дворянка, i iй, мовляв, по закону належить пiвсела i ще якiсь там неймовiрнi гектари землi, i оте все, де старий парк, i ставки, i садиба де була – також ii. Оце розбагатiють Кандиби тепер! – заздрiсно вигукували пустобрехи по вулицях.

Але нiхто, врештi, не розбагатiв – хоч iще довго, та по сей день аж, як, бувало, хто з Кандиб що купував, так i зачиналось – то, мабуть, з тих грошей, що iм iз-за границi прислали, за валюту, не iнакше.

Чогось саме натякали на валюту. Воно й можна зрозумiти людей – часи саме непростi наставали.

Але виявилось, так у всякому разi розказувала Антону сама Ірина, що приiжджали то дiйсно якiсь нiби як газетярi. Але були серед них i не нашi, а чи правда iноземцi, чи нi – бозна.