Дим

Батько чогось усе на них казав, що то поляки – i казав те чогось презирливо. Вони дiйсно розпитували батька за старого Кандибу, за його минуле життя, але батько мало чим iм помiг, бо мало що за життя того дiда знав сам. У всякому – за його минуле життя. А окрiм цього – за старою звичкою самого ж дiда, що й знав, не надто розказував, озираючись i замовчуючи те та се. Ірина це знала напевне – поiхали вони вiд них незадоволенi i бiльше не приiжджали. І грошей, ясна рiч, нiяких не присилали – то вже тут додумали. І родових грамот нiяких не вручали.

А справдешня iсторiя старого Кандиби туманна i уривчаста, в усякому разi – такою ii знали в сiм’i, i такою ii запам’ятала сама Ірина.

* * *

Дiд мовби й справдi був iз тих Кандиб – тих самих, що до революцii володiли цукровим заводом у Дубов’язiвцi, оцiею садибою в Жовтневому, тодiшнiй Куриловцi, чималими надiлами землi та й ще багато чим. Це був старий козацько-дворянський рiд, що сягав своiм корiнням ще Речi Посполитоi, а пiсля Хмельниччини та Гетьманщини став малоросiйським дворянським.

Бозна з ким там той дiд перебував у якому родинному зв’язку, але вiдомо було – вiд нього ж самого – що вiн сам у Куриловцi не жив, лише бував у гостях, ще хлопцем. Вiн мовбито навчався десь за кордоном, чи то аж у Францii, i там його й застала Перша свiтова вiйна.

Вiн повернувся на батькiвщину i пiшов добровольцем в армiю, але про той час вiн мало що розказував. Один раз мовбито обмовився про Охтирський гусарський полк ii iмператорськоi високостi княгинi якоiсь там – чогось усiм та його обмовка запам’яталась.

Але мабуть що служив у кiннотi, бо коней любив, ставився до них iз великою нiжнiстю i багато про них знав. А одного разу так i геть проговорився – онук, Ірин батько себто, хлопчаком бувши, грався з малечею в козаки-розбiйники, i дiд взяв та i вистругав йому таку гарну дерев’яну шабельку, рукатий був дiд, а тодi пустився довго i наче аж замрiяно розказувати, як орудують справжню шаблею, та чим шабля вiдрiзняеться од шашки, та як шашкою рубати з коня на ходу… Та мабуть що рубака дiд був добрий, бо взнали од сина його через бабу, що мав вiн до революцii якiсь нагороди – чи георгiiвськi хрести, чи ще якiсь, – мабуть же, було за що.

Але про те вiн, знову ж таки, мало розказував, а як онук допитувався, кого дiд рубав шашкою, то той отвiчав, що «бiлополякiв». Кiлька разiв вiн згадував, як навеснi вiсiмнадцятого року лежав у госпiталi в Криму пiсля поранення, i там його, як вiн сам казав, «догнали бiльшовики».