Дим

Пiсля того вiн, за його ж словами, i вiдвоював хоч на час – служив десь на Чернiгiвщинi на залiзницi якимось писарем, а пiзнiш – десь землевпорядником в селi. Та десь у двадцятому роцi вiн таки потрапив на польський фронт, а чи вже сам знов визвався, чи його мобiлiзувала Червона армiя – бозна. В усякому разi вiн раз iще обмовився, що самого товариша Будьонного знав, – хтозна, чи то справдi так, чи то вiн смiявся лише.

Пiсля тих подiй життя його було неясне – закинуло його кудись в Росiю чи Бiлорусь, була в нього якась сiм’я, i дiти, i от цього сина, котрий iнженер по мелiорацii, в тiй сiм’i ще не було, а тодi та перша сiм’я кудись дiлась.

Дiвся i сам дiд – i дiвся ж рокiв на п’ятнадцять чи й усi двадцять. Оцей син, котрий iнженер по мелiорацii, народився аж десь в Середнiй Азii, чи в Казахстанi десь, хоча мати його також украiнка, як i батько. Були i ще дiти вiд того шлюбу, але де вони тодi подiвались, хтозна. Про цей час дiдового життя скупо повiдав лише син, поки ще жив у Жовтневому, а сам дiд про це й не обмовлявся нi разу.

Ото таке в основному i знала його сiм’я та сама Ірина. Та й навiть цi скупi й непевнi вiдомостi вони тримали ж при собi i не розбовкували кому попало до сих пiр.

А ще ж пак щодо самоi Ірини… Дiд казав, що вона, Ірина, дуже схожа, ну просто як двi краплi води схожа на якусь iз його менших сестер, котра жила в оцьому самому помiстi до революцiй i вiйни i котру вiн дуже любив.

Та друга Ірина мовбито не дожила й до свого повнолiття – померла вiд тифу в двадцятому роцi десь на пiвднi Росii.

* * *

Хтозна, як у дитячому вiцi, а юнкою Ірина була страх якою красивою – в усякому, так вважав Антон. Висока, струнка, худорлява, з блiдою, аж наче хворобливо блiдою шкiрою, з густим свiтло-русим волоссям, у котрому темнi пасма межували зi свiтлiшими, а риси обличчя – рiвнi, правильнi, навiть… вишуканi? Хтозна, чи правду казав ото старий Кандиба щодо схожостi Ірини з давно померлою його сестрою, але нi на кого зi своiх Ірина i справдi наче не була схожа – нi на батька з матiр’ю, нi на старших брата з сестрою.

У задумi або при спокiйнiй розмовi ii рiвнi брови завше трошки наче вигинались догори, а правий кутик губ опускався, од чого здавалося, що вона журиться за чим або навiть ось-ось заплаче, але то була омана – вона могла тут же добродушно усмiхнутись, тепло, невимушено.