Gaudeamus виконаний смертю

Мсье Робер мав сорок три роки, був трохи вищим за середнiй зрiст, середньоi статури й ваги. Про радiсний настрiй семафорила вiдкрита усмiшка, що ховалася за чорною густою бородою та iскрилася добром i теплотою. Усмiшка людини, яка нiколи не тримала i не триматиме камiнь за пазухою. З однiеi простоi причини: вона просто не вмiе цього робити i, напевно, нiколи не замислювалася, для чого це потрiбно. Та й не могла ця усмiшка бути iншою. Адже Антуан зустрiв давнього друга. А ця дружба – iз серii «справжня» й «чоловiча».

Рушили до паркiнгу. Там iх чекав, виблискуючи на сонцi слiпучо-лакованими боками, новенький «Сiтроен-Пiкассо» кольору «срiбний металiк».

– Ого, красень, – не втримався Богдан, пускаючи слину. Перед новою цiкавою роботою, захоплюючим футбольним матчем, красивою жiнкою i новим автомобiлем Богдан завжди вiдчував сильне душевне тремтiння. Цього разу сталося так само.

– Подобаеться? – запишався задоволений Антуан. – Я сам вiд нього чуманiю. А права ти з собою, часом, не прихопив?

– Н-i-i-i, – аж присiв Богдан, – але ж ти нiчого не казав…

Лисицю наче з-пiд каналiзацiйного люка дiстали.

– Хотiв зробити сюрприз, – з образою в голосi почав виправдовуватися Антуан. – Приемний. Не вийшло. Дав маху. Вибачай.

– Облиш, пусте, – звiльнився вiд ситуацii Богдан, – дрiбницi. Усе ще попереду. У сорок рокiв життя тiльки починаеться. Повiр!

– Це точно, – напустив на себе серйознiсть Антуан.

– Не заморочуйтесь, юначе, – пiдiграв Богдан, – зараз готуеться до друку стотомник моiх мудрих висловiв. Мае назву «Як завжди в десятку». Обов’язково подарую декiлька томiв. На вибiр. Збагачуйтеся духовно. Пiдносьтесь морально. Ростiть iнтелектуально. Це вам пiд силу. Я безмежно вiрю у ваше велике майбутне! Працюйте!

Богдан прибрав позу античного оратора, дивлячись у вiчнiсть.

– Гаразд, нам уже час – пiрнув до зручного салону Антуан. Богдан зробив те ж саме.

Уже в машинi мсье Робер додав:

– А роботи в нас i справдi багато.

– Як завжди, – закивав Богдан. – І тут уже нiчого не виправити.

Автомобiль плавно рушив i попрямував у бiк Парижа. Цю дорогу його водiй знав як своi п’ять пальцiв. І проiхати нею мiг навiть iз зав’язаними очима.