Gaudeamus виконаний смертю

Глава 2

Дорогою Богдан крутив головою на всi боки, неначе хотiв випити ненаситними очима всю витонченiсть i неповторнiсть старовинного, та водночас i молодого мiста. Так. Йому пощастило значно бiльше, нiж його прославленiй землячцi, Аннi Ярославнi, доньцi Ярослава Мудрого, що вийшла замiж за французького короля Генрiха І й переiхала до Парижа. Той порiвняно недавно став столицею франкськоi держави й особливого блиску ще не мав[6 - 360 р. н. е. колонiя Лютецiя, заснована Юлiем Цезарем на мiсцi спаленого галлами поселення, стала називатися Париж («мiсто паризiiв»; паризii – плем’я кельтiв).

]. Інша рiч сьогоднi. Куди не кинь оком – скрiзь побачиш i вiдчуеш застигле дихання величноi французькоi iсторii.

Зараз же мiсто продовжувало жити й рухатися разом зi Всесвiтом. Вечiр невiдворотно насiдав на, здавалося б, утомлений вiд чергового турботливого дня Париж. Але казкове мiсто Лисициноi мрii, вiдчуваючи силу й пiдтримку закоханих у нього людей, i не збиралося пiддаватися владi цього безцеремонного «агресора».

У його зосередженому виглядi не було й натяку на втому. Навпаки. Вiн, нiби вiдчувши появу другого дихання, зiбрався й далi не спати, але тiльки вже в iншому – нiчному – режимi. І так завжди. Вiн же мiсто!

Готель «Принц Альбер Опера», бiля якого зупинився жвавий срiблястий «мустанг», розташовувався на вулицi Прованс, 89.

– Приiхали, – сказав мсье Робер i заглушив двигун.

– Чудово, – пiдморгнув Лисиця.

Обидва вийшли. Богдан огледiвся й пiшов до багажника. Антуан, трохи розiм’явшись, став поруч.

Лисиця дiстав сумку. Антуан спробував зачинити дверцята. Вийшло з другого разу.

– Добрий вечiр, мсье Робер, – несподiвано почулося вiд пiдтягнутого, ще моложавого чоловiка «пiд п’ятдесят».

Вiн якраз виходив з готелю. Це був типовий европеець. У всiх його рухах вiдчувалася левова сила, свобода i впевненiсть. Богдан подумав, що незнайомець мав здоров’я тридцятирiчного. А може – iще молодшого. Такими легкими й енергiйними були його рухи. І горам бажано не траплятися на його шляху.

Та й дубам теж.

– Наш колега? – висловив здогад, головою вказавши на Лисицю.

– Угадали. – Антуан i далi перебував у доброму гуморi. – Це професор Богдан Лисиця. З Украiни. І за сумiсництвом, на пiвставки, – мiй давнiй приятель.

– Професор Мертрен, Алжирський унiверситет, – вiдрекомендувався незнайомець i пiсля усмiшки простягнув Богдановi правицю. («Лiвша», – автоматично вiдзначив про себе Лисиця, побачивши годинника на правiй руцi.