Gaudeamus виконаний смертю

Мати рацiю – не завжди означае бути переможцем.

    Еухенiо Фуентес.

Пролог перший

«Франсуа обережно вiдчинив дверi спальнi герцога Наваррського, усi думки посилаючи Всевишньому. Просив тiльки про одне: щоб уберiг вiд жодного небажаного звуку. Хоча вдень, дочекавшись нагоди, вiн рясно змастив петлi та кiлька разiв спробував. Дверi тихо й плавно подалися. Не скрипнувши. Не рипнувши. Це пiдбадьорило. І Франсуа вже не сумнiвався, що у нього все вийде.

Ступав так тихо й безшумно, що могло здатися, нiби вiн або легший за повiтря, або ж потай вiдростив собi сильнi невидимi крила.

І тому залишався невагомим. Майже. Але так тiльки могло здатися. Насправдi ж Франсуа умiв нечутно рухатися. Коли потрiбно. Зараз – саме такий момент. І вiн «увiмкнув» це досконале вмiння.

Серце шалено тарахкотiло, наче хотiло хазяiна «здати». Чи вистрибнути й побiгти окремо. Швидше. Бо вiн щось там тягне кота за хвоста. Нема, щоб рiшуче все закiнчити. Одним махом! Як i належить лицарю!

І Франсуа його боявся.

Смiшно кому сказати – вiн боявся свого серця. Серце ж треба берегти й любити. А вiн боявся. Остерiгався, щоб не виказало. Бо серед цiеi «тихоi тишi» воно, здавалося, гатить так, нiби здоровило-коваль iз поблизького села. Та ще й глухий, до всього…

Ревiння, що пролунало несподiвано й пiдступно, спочатку величезною шпилькою прохромило його всього, а потiм – буквально за мить – вiдгукнулося в мозку. Там нiби ожив заснулий вулкан. Й обважнiлi ноги, здавалося, назавжди приклеiлися до пiдлоги, змусивши хазяiна зупинитися.

«Чортовиння! – дав волю емоцiям. – Бiсiв герцог! Це ж треба так захропiти! Наче лев горластий! Ну тебе до дiдька!»

Перевiв дух. Глибоко вдихнув кiлька разiв. Знову зiбрав себе в кулак. Опанував. Напружився. Став тим же налаштованим на дiю механiзмом. Яким бував ранiше. Вiн не мусить дати збiй. Уже ж скiльки разiв це робив. І завжди все виходило вдало. Зараз теж мае вiдбутися все чiтко. Зараз… Зараз…

«Нiчого, – блиснула думка зловiсним клинком, спиняючи несамовитi барабани серця, – хропiти вже лишилося недовго! Недовго… Ще кiлька крокiв.

І – все!»

А герцог i далi видавав загрозливий рик, мирно покоячись на розкiшному ложi. Щось снилося. Швидше за все – приемне. Бо вiн привiтно усмiхнувся. Поплямкав. Поворочався. Лiг догори. Знову нап’яв коротку сонну усмiшку. А вiн нiчого! Симпатюлька. Коли спить зубами до стiни. О! Знову, гад, усмiхаеться. Але Франсуа це не спинило. Усе мае вiдбутися так, як вирiшено. Вирiшено не ним.