Дворушники, або Євангеліє від Вовкулаки

І – при вимкненому на нетривалий час серцi – стрибок iз заплющеними очима в безодню невагомостi. Крилатоi. Бездонноi. Яка не знае, що таке межа.

Далi – знищувальне розумiння… Жорстоке. Невблаганне. Позамежне. ПОВЕРНЕННЯ НЕМАЄ. І нiколи не буде. Ритуал з часiв Адама i Єви. Вiдхiд за невидиму грань. За реальну межу. Ранiше чи пiзнiше. Кому як. Коли в нiмому безсиллi завмирають стрiлки життевого годинника. І тодi здаеться – ВСЕ. КІНЕЦЬ. Але це не так. Не кiнець. Початок. Початок зовсiм iншого шляху.

Невiдомого. Незвiданого. Особливого. Який часто починаеться з такого несамовитого крику…

Людське життя теж починаеться з крику. Але цей, опiвнiчний, зовсiм iнший. Якийсь незвичний. Мученицький. Неземний. З вiдлунням усесвiтньоi катастрофи. І чогось утраченого назавжди. Напевно, тому що й шлях такий же всесвiтньо-неземний…

Цей жахливий крик приреченоi iстоти, здавалося, належав усе-таки людинi. Чи вже нi?…

1

Звичайний ранок. Ще один. Такий, як учора. І як завтра.

За ним настане звичайний день. Мабуть, щастя мае бути саме таким. Звичайне людське щастя. Просте й банальне, як нова пiсняра ще одних «пающiх тр…в». Не вiрите? Запитайте у тих, для кого ранок уже нiколи не настане. Нi звичайний. Нi незвичайний. Нiякий…

Та коли подзвонив мобiльний, Лисиця зрозумiв, що сьогоднiшнiй таки незвичайний. Вiн у вiдпустцi. Значить – нiкому нiчого не винен. Тому й дзвонити до нього не треба!

А все ж починалося так чудово: п’ятикiлометрова пробiжка, турнiк i гантелi.

Мокра футболка, нiби суперклеем, мiцно прилiпилася до спини. Чергова життева насолода. Їi смачно доповнив зелений «Greenfield». Звична тональнiсть закоханостi у Свiт. Як завжди…

А думками гасало море. Його професор – чого там применшувати! – заслужив. Тiльки нiяк не мiг обрати мiсце. Патрiотична «пiдтримка нацiонального виробника» вiдправляла куди-небудь у сонячний Крим. Або, як варiант, до Херсонськоi областi. Голос зажирiлого космополiта пропонував гайнути до якогось недорогого казкового закордоння.

Та хай там як, а iхати потрiбно неодмiнно. Тому що втомився. Вiд суворих трудових буднiв. Вiд усюдисущоi задухи рiдного мiста. Вiд безвiдмовного ноутбука…

І ось – дзвiнок мобiльного. Вторгнення на територiю самотнього робiнзона. Його «безлюдний острiв». Беззаперечнi володiння.

Мелодiею «вевешноi» «Весни» телефон добивав оторопiлi рештки професорового розслабону. Дисплей висвiчував «Бондаренко».