Дворушники, або Євангеліє від Вовкулаки

Єдиного, до речi, на всю Украiну. Такого песика називають «кривавим собакою». Його надзвичайно вишколений нюх працюе на пошук слiдiв кровi. Для блодхаута достатньо навiть кiлькох молекул, щоб по слiду знайти вбивцю. Адже людина чи iнша жива iстота пiд час руху залишае пiсля себе шлейф запаху. На предметах чи в повiтрi. Головне – це мiнiмум часу, що пройшов з моменту подii. Чим час бiльший, тим шансiв менше. Аромат змiшуеться з iншими запахами, i вiдрiзнити його стае важче або й неможливо взагалi. Та ще й у лiсi.

Царствi рiзних запахiв i звукiв. Але цей генiальний песик нiчим не допомiг. Ось так… До речi, незадовго до смертi жiнка мала статевий контакт.

Бондаренко говорив якось важко й замовк з ледь помiтною радiстю. Наче закiнчив тяжку непосильну працю. Проте вiдразу ж додав:

– Із чоловiком.

Почувши останню фразу, Лисиця звiв очi, якими задумливо вивчав пiдлогу:

– Тiльки не говори, що тамтешнi мешканцi вiдразу ж почали плiткувати про вовкулаку.

– А навiщо? – крiзь щирий сум посмiхнувся головред.

 – Ти й сам це зрозумiв.

– Але ж це вiдверта маячня? – Професор ехидно посмiхнувся й розвiв руки. – Який перевертень? Цього не може бути.

– Може, й не може, – погодився Бондаренко. – А може, – й може.

– Ну, ти даеш, Сергiйку! – заводився Лисиця. – Уже хто-хто, а ти, як менi здавалося, на таку ересь не здатний.

– Вибач, пане професоре, не виправдав. – Головред, схоже, не поспiшав переймати вiру спiврозмовника. Вiн звiвся й принiс чашки, з яких усе ще парувало.

 – Тiльки я за свое журналiстське життя такого надивився, що скидати з рахунку будь-якi, навiть найбезглуздiшi припущення, якось не маю права чи що… І довiряю тiльки фактам. Тiльки iх звик аналiзувати. І повiдомляти про результати читачам. Тому дивися. – Поклав перед професором документ. Узяв олiвець, щоб використовувати його, як указку. – Ось копiя висновку експертiв. Тут усе чiтко, без сентиментiв, написано. Численнi укуси вовка, плюс його шерсть. А тут – про статевий контакт.

Богдан, як зомбi, стежив за рухами олiвця й усе ще нiчого не розумiв.

– А ось, – головред поклав новий бюрократичний папiрець, – довiдка з обласного лiсництва. Нiяких вовкiв. Вони для наших краiв, виявляеться, велика рiдкiсть. Якщо не бiльше. Ну? Що скажеш тепер?

– А що я можу сказати? – знизав плечима. – Нехай мiлiцiя говорить. Це ii компетенцiя.

– Ну, ти й понтовик, Богдане. Ще той, – з ехидною гримасою видавив Бондаренко й надпив iз чашки.